Ранком вирушаємо на старий базар. Перше, що нам впадає в очі, — страшенна антисанітарія в усьому. Над ніколи не митими лотками, на яких лежали купи коржиків, вареної баранини, сиру і фруктів, літають рої мух. Такі самі рої кружляють над шкурками кавунів і динь, над купами покидьків, що лежать біля продуктових рундуків. Поруч — лави вуличних цирульників і розкладні, наскрізь просалені столики похідних харчевень, біля яких стоять кашкарлики — вихідці з Кашгарії, південної частини китайської провінції Сіньцзян.
— Є шурпа! Шурпа! — кричать вони, закликаючи відвідувачів. — Мянтоу! Плов! Каурдак![10] Локшина!
Тут у всьому відчувається близькість Китаю. Ось вивіски: «Китайська пральня», «Китайський квас», «Китайська їдальня»… За столиком з галантереєю чорноволосі жовтолиці продавці протяжно виводять:
— Грие-бие-нці! Ми-и-ло! Шпи-и-ліки!
Навпроти базару брудний заїзд. Поруч арик, у якому люди вмиваються, перуть білизну, беруть воду для кухонь. Тут же біля арика стоїть чайхана.
Багмут уже встиг влаштуватися в ній просто на очеретяних циновках і махає нам рукою:
— Швидше сюди Лазієва з кіноапаратом! Цікавий матеріал для зйомки.
Широкий дерев'яний поміст чайхани поставили над самим ариком. Тільки тут можна врятуватися від виснажливої липневої спеки. Внизу, під помостом, дзюрчить холоднуватий арик, зверху великий навіс, який захищає від сонця; з обох боків чайхани — широкі крони тінистих дерев.
Ми підходимо. Багмут повідомляє, що зараз тут почнеться бій баранів.
Біля стовпчика, спеціально для цього забитого, прив'язаний великий кочкор — баран для бою. Він лежить, підігнувши під себе ноги, і поволі, ліниво поскубує м'якими губами стеблинки конюшини з кинутого поруч снопа, його могутні, відкинуті назад роги закручені спіраллю.
Лазієв налагоджує кіноапарат. Чайханщик з квіткою троянди, що кокетливо виглядає з-під вишитої шовком тюбетейки, приносить на підносі чайник, піали, рум'яні коржики, гарячі пиріжки з м'ясом і великі грона винограду. Він з неприхованою цікавістю дивиться на кіноапарат.
— Кочкор на кіно знімать хочеш? Зараз пошлемо хлопчик, нехай другий кочкор сюди тягне.
Через півгодини товстий узбек у чорному, підперезаному жовтою хусткою халаті приганяє до чайхани свого круторогого бійця. Збираються любителі баранячих боїв. Вони вже знають місце змагання і сідають, схрестивши ноги, у коло просто на землі.
В середину кола вводять кочкорів. Судячи з надбитих країв рогів, обидва вони загартовані бійці.
Лазієв переносить штатив кіноапарата ближче до місця бою.
Барани насторожено обнюхують один одного, сердито пирхають, пригинають голови і зразу ж вціляються рогами.
Перший удар. Потім обидва задкують у знову б'ються головами, але цього разу вже з більшою силою. Очі їх наливаються кров'ю, ніздрі роздуваються від люті. Новий удар такий сильний, що, здається, чути, як тріщать черепи. Ще розгін — і ще сильніший удар. Барани б'ються дедалі азартніше. Не менш азартні і глядачі. Майже кожен з них облюбував собі одного з двох бійців, кладе за нього внесок і хвилюючись жде виграшу. Вони вже не можуть всидіти на місці, щохвилини схоплюються, махають руками, заохочують кочкорів криками.
Лазієв бігає з важким кіноапаратом з місця на місце, вишукуючи найефектніші кадри, і ледве не потрапляє під удар бійців.
Та ось у одного з баранів ноги починають тремтіти, він крутить головою, ніби хоче щось скинути з неї, і відступає назад. Боєць здається. Господар його, товстий узбек, бачачи явний програш, відтягує свого бійця і визнає поразку…
Я згадую про все це як про далеке минуле. Немає вже у Фрунзе брудних рундуків, жалюгідних крамничок, харчевень азіатського базару; зникли саманні будівлі, грязюка небрукованих вулиць. Зникло назавжди все, що залишалося ще в перші роки після революції як тяжка спадщина безправ'я народів далеких окраїн. Виросло нове місто Фрунзе — прекрасна столиця Радянської Киргизії з своєю Академією наук, з музеями, вузами, бібліотеками, театрами, ботанічним садом, асфальтованими вулицями, культурними магазинами…
ЧУЙСЬКОЮ ДОЛИНОЮ ДО ІССИК-КУЛЮ
Закінчивши у Фрунзе всі справи і одержавши перепустки у прикордонну зону, виїжджаємо в селище Рибаче, що розташувалося на зеленому березі гірського озера Іссик-Куль.
Тепер у Рибаче йдуть поїзди, по шосе мчать автобуси. А в той час ми їхали курною грунтовою дорогою єдиним на тій трасі поштовим автомобілем.
… Старенька, з пом'ятим кузовом машина раз у раз підводить: то починає вередувати мотор, то лопається скат. Ідемо, весь час насторожено чекаючи якоїсь нової каверзи.