Друга велика неприємність — неймовірна курява. На дорозі товстим шаром лежить лесовий пил. Потривожиш його — і надовго прощай небесна блакить і сонячне світло. Недарма китайці, що живуть по той бік Тянь-Шаню, кажуть «курява йде» так, як ми звичайно говоримо «дощ іде» чи «сніг іде».
Тільки-но наша машина рушила, як курява заклубилася густими коричньовими хмарами, піднялася до самого неба і закрила все навколо. Пил заповнює кузов, густо осідає на окулярах, проникає під білизну, забиває рот і ніс. Усі починають кашляти.
Крізь заслону куряви мелькають зустрічні села: Лебединка, Дмитрівка, Червона річка, Іванівка. Побілені хати з очеретяними покрівлями, колодязі з журавлями, вишневі і яблуневі садочки, пірамідальні тополі біля тинів, призьби, глечики на кілках…
Здається, що ми десь на Полтавщині.
— Та це ж наші українські села! — забувши про куряву, кричить Коляда.
Машина зупиняється. Шофер бере відро і, зачерпнувши з колодязя води, заливає радіатор. До нас підходять два невеликі хлопчаки.
— Дивись, п'є! — каже один з них, показуючи на радіатор.
Багмут і Коляда одразу ж починають з хлопцями розмову. Виявляється, що вони вважають себе росіянами.
— А чому ж ви розмовляєте українською мовою?
Хлопці соромливо поглядають один на одного.
— Як батьки балакають, так і ми.
Звідки знати цим хлопчакам, як виникли тут українські села, як українці, що споконвіку звикли до рівнин, потрапили в передгір'я і в гори Тянь-Шаню. Це ж їхні батьки, а може, й діди кілька десятків років тому, рятуючись від злиднів, безземелля, від сваволі царських властей, залишили свої рідні місця десь у Київській, Полтавській, Воронезькій губерніях і приїхали сюди, в далеку Киргизію, шукати кращого життя…
Селища на нашому шляху зустрічаються дедалі рідше, з північного боку з'являються дуже поруйновані відроги невисоких Чу-Ілійських гір.
Дорога йде тепер повз річку Чу. Із схилів гір до неї рине багато приток; але не всі вони встигають влитися в бурхливі води Чу. Ще по дорозі вода цих приток розходиться ариками на зрошування посівів.
Високо в горах, у Кочкорській улоговині, між озерами Іссик-Куль і Сонкель, з гірських річок Кочкор. Тюлек і Кара бере свій початок ріка Чу. Зібравши всі річки в одно русло, вона тече на північний захід до великого гірського хребта і пересікає його глибокою Боомською ущелиною. Західна частина хребта зветься Киргизьким Алатау, а східна — Кунгей-Алатау.
Вирвавшись з гір, повноводна Чу, потрапляє в долину (вона так і зветься Чуйською), де численні арики і зрошувальні канали забирають у ріки багато води. Знесилена ріка повільно тече пустельними просторами на північний захід, розділяючи своїм руслом пустині Бет-Пак-Дала[11] і Муюнкум.
У давні часи, коли льодовики Тянь-Шаню були могутнішими, клімат вологішим і річки повноводнішими, Чу досягала русла Сир-Дар'ї. Тепер, випаровуючись під гарячим промінням сонця, втрачаючи рештки вологи в пісках пустелі, ріка міліє, чахне і поступово зникає, закінчуючи свій шлях у невеличкому озерці, не доходячи ста десяти кілометрів до Сир-Дар'ї.
… Машина мчить лівим берегом Чу. Поблизу в неї впадає найбільша притока — Великий Кемін. Рівень води тут вищий, ріка бурхливіша. Гори зближаються, долина вужчає. Ми в'їжджаємо в Боомську ущелину. Перед нами відкривається головний шлях, що веде до озера Іссик-Куль і далі, в саму глибину центрального Тянь-Шаню.
Дорога тиснеться до скель Киргизького хребта, того самого, що так високо підносить свій сніговий гребінь біля міста Фрунзе. Тут висота його значно менша. Гори дуже поруйновані: часті вітри, піднімаючи великі піщинки, б'ють ними по скелях і виточують ямки, що нагадують знаки од віспи. Подекуди на скелях видно примітивні малюнки тварин, зроблені в далеку давнину племенами пастухів.
Скелі ближче підступають до дороги. Ми в'їжджаємо в ущелину. Киргизи називають її Боомською, переселенці, переробивши цю назву, — Уланською. Сто років тому Семьонов-Тянь-Шанський назвав цю ущелину жахливою. В той час тут не було ні доріг, ні мостів, тільки по крутих скелях над проваллями вилася ледь помітна стежечка, а через бурхливу річку Чу доводилося, часто рискуючи життям, переходити вбрід.
Недавно мені потрапила до рук видана у 1933 році книжка Алексєєва і Попова «Иссык-Куль». Автори цієї книжки пишуть: «Боомська ущелина страшна… кожен із ста дев'яноста двох кілометрів, що розділяють Фрунзе і Рибаче, може стати передчасною могилою».
11
Бет-Пак-Дала (Північний голодний степ) — найбільша пустиня Казахської PCP площею близько 80 тис. кв. м. Знаходиться на північ від нижньої течії річки Чу. Західна частина пустині солончакова, південна — піщана. Тепер освоюється, головним чином, для тваринництва.