— Хто це проклав стежку і поставив знаки? — питає Іллюша Рижов у Кутана.
— Басмачі проклали. Другий людина тут не може ходити, — спокійно відповідає Кутан.
Розмова обривається. Спека, порох і втома не настроюють на бесіду. Нарешті, знизу долітає далекий гул ріки. Це Темір-Су. Чим нижче ми опускаємося, тим виразнішим і сильнішим він стає.
Пильний Толконбай, який їде спереду, зупиняє коня і, нагнувшись, уважно щось розглядає. Потім спішується і, ведучи коня за повід, піднімається вперед по схилу, раз у раз нагинаючись і розглядаючи якийсь слід. Кутан під'їжджає до нього і потім подає мені знак рукою.
— Два чоловік спускався зверху на це місце, — говорить Кутан. — Чого ходив нагору? Моя думає, нас ходив дивитись. Краще давай зараз підождемо, а стане темно, — тоді підемо.
Толконбай прислухається до розмови і схвально киває головою.
Щоб не стомлювати коней довгою стоянкою, їх розв'ючують. Змучені тварини тужно поглядають навколо. В цій пустелі їм також не доводиться розраховувати на корм.
Виставляємо сторожову охорону і, знемагаючи від спеки та спраги, чекаємо, коли настане вечір.
Нарешті темніє, повіває приємною прохолодою. Джигіти в'ючать караван, і ми продовжуємо спуск. Коні щохвилини насторожуються, чуючи близько чи то хижаків, чи провалля. Стежки вже давно не видно: рухаємось впритул один до одного, щоб не розгубитися. Розмови, куріння, чиркання сірників заборонено.
Гул річки різко посилюється і швидко перетворюється в Оглушливий рев. Ми в долині. В кромішній тьмі ніхто не рискує переходити річку вбрід. Ночуємо на правому березі Темір-Су.
Вранці роздивляємося. Ми стоїмо у величезній долині, що своїми розмірами не поступається Інильчеку, а може, й Сариджасу. Трохи вище від місця нашої зупинки в Темір-Су впадає зліва велика притока. Ось чому тут такий оглушливий шум! Він іде від обох бурхливих річок.
На терасах по берегах Темір-Су видно великі кам'яні брили. Їх залишили колись відступаючі льодовики.
На долині помітний і вплив пекучих пустинь, які мало не впритул примикають до південних передгір'їв Кокшаал-Тау. Схили гір тут сухі, тонкий шар грунту на них покритий дрібнісіньким щебенем зруйнованих порід. Рослинність пустельна, але й вона вже вигоріла.
В багатьох місцях кам'яні брили сточені вітрами і піском. У скелях багато заглибин. Це сильні вітри, ударяючи об скелі піском і щебенем, шліфують їх і свердлять глибокі ніші та отвори.
Так поєднується тут згубний вплив льодовиків і пустинь, який руйнує чудову країну Небесних гір.
Але нам поки що не до географії. Становище, в якому ми перебуваємо, вимагає серйозного обміркування і швидкого вирішення, що ж робити далі?
Через негоду, яка тривала загалом понад сорок діб, ми витратили на просування вдвоє більше часу, ніж запланували. Наші продукти вже кінчаються; сухарів залишилось на п'ять днів, а борошна — жалюгідні жменьки. Курці підбирають останню махорку, що застрягла в куточках кишень. У більшості учасників експедиції зносилося взуття. Є вже по-справжньому хворі, і тільки сила волі примушує їх іти далі. Коні зовсім вибилися з сил. Кілька коней загинуло, частину доводиться залишати, бо вони вже не тягнуть ніг. Сьогодні на світанку згодовані останні порції фуражу.
— Начальник, що будемо робити? — запитує Толконбай. — Сніг нас доганяє.
Негода, справді, переслідує нас. Вчора ми спускались по сухому південному схилу гір, а сьогодні він уже в снігу, і сніг спускається все нижче й нижче.
Треба виходити з цих лабіринтів гір. Ми багато побачили, дослідили, дізналися. Час покинути їх. Але куди йти? Повертатися тим самим шляхом назад? Ні, про це нічого й думати. Він для нас відрізаний. Там загинуть усі: і коні, і люди… Де ж вихід?..
Мимоволі дивимося далі на південь. А що коли…
— В Китай? — говорить Рижов, ніби вгадуючи мої думки.
Так, це єдине, що нам залишається, — пробиватися за кордон, в Сіньцзян, і йти по території цієї провінції Китаю на захід до перевалу Бедель. Через цей перевал іде добра дорога з Учтурфана — невеличкого містечка Сіньцзяну — в Радянський Союз, до Каракола. Тільки цим шляхом ми зможемо повернутися на Батьківщину.
Ми змушені йти на порушення державного кордону, але іншого виходу у нас немає. Вирішуємо в найближчі дні перейти кордон, з'явитись до місцевих властей і просити пропустити нас через територію Сіньцзяну.