Що людина робить в церкві? За словами мами, молиться і просить у Бога захисту. Тато зі мною про це не говорить. Тато вважає мене ще замалим, щоб обговорювати такі серйозні питання. Він може запитати мене про Спонч Боба з мультфільму, кого той відлупцював у останній серії. Про Бога зі мною розмовляє лише мама.
Батьки — на передніх сидіннях. Вже й міст проїхали, а вони все ще не припиняють розмову — про роботу. Часто вимовляють: звільнення, звільнили, звільнять. Що то за таке жахливе слово — звільнять, га?
Нещодавно тато часто повторював: «Звільнили Джима. Обіцяють ще звільнення». Він тоді ходив похнюплений, сердитий. Зараз тато наче повеселішав, але тепер мама завела: «У відділі маркетингу звільнили ще трьох. Що ж воно буде?..»
Коли вони говорять про «звільнять», то здається, що вітер ось-ось увірветься до нашої машини. І лусне скло, і відлетять дверцята, і ми залишимось самі, в темряві, на цій занесеній снігом і грязюкою дорозі.
3
— Даню, синку, втомився? Почекай, невдовзі приїдемо. Бачиш, який сніг, все замело, — каже мама, визирнувши з-за високої спинки крісла.
У мами красиве волосся: довге, хвилясте, кольору шоколаду. Коли я був маленьким, любив лежати на спині і бавитись її волоссям, затиснувши його кінчики у кулаках. Мені так подобалось його смикати і тягнути у різні боки, що мама іноді кривилася від болю. Ні в кого в світі немає такого ласкавого волосся, лише в мами і у… Маші.
От тому, направду, я й терплю цю довгу поїздку, не жаліюся. Тому що у церкві — Маша. Раніше я на неї не звертав уваги, а нещодавно наче побачив уперше.
Маша — доросла, їй вже десять років. Вона вища за мене, мабуть, на цілу голову, проте, незважаючи на це,зі мною охоче грається. Її волосся зазвичай заплетено в косу. Але коли коса розплетена, Маша схожа на справжню чарівницю.
— А в мами Ісуса Христа було красиве волосся? — запитую.
Батьки мовчать, схоже, моє питання заскочило їх зненацька.
— Так, звісно, красиве, — відповів нарешті тато.
Уявляю собі Немовля Ісуса, який так само, як і я колись, міцно тримає волосся своєї мами і від задоволення дригає ногами.
— Ти знаєш, хто такі волхви? — питає раптом тато і відразу ж сам відповідає: — Це добрі чарівники. Вони жили на Сході і знали геть усе. Одного разу вони побачили зірку на небі. Зірка палала так яскраво — яскравіше за всі інші зірки, і волхви зрозуміли, що у світі невдовзі станеться диво. Вони сіли на верблюдів і поїхали пустелею, услід за зіркою. Доїхали до одного широченного поля. Там було темно, лишень у далечині палали вогнища пастухів, — розповідав тато історію, котру я вже неодноразово чув від мами. Але тато викладав її набагато докладніше, з важливими подробицями. — Зірка зупинилась над горою, де була печера. І туди, до печери, з неба полилося світло. Вірніше, світло полилося вже із самої печери, тому що там народився хто?
Я мовчав, знаючи, що татові моя відповідь зовсім не потрібна.
— Правильно, Дитя Христос. Волхви спішилися з верблюдів і понесли в печеру подарунки. Загавкали собаки і переполохалися пастухи. Але волхви сказали, що вони не розбійники, і що прийшли вклонитись Христу. І тоді всі разом пішли до печери. А там, у дерев’яних яслах…
Я уявив собі ту печеру, де, напевно, були ще й корови, і вівці, і тисяча мільйонів янголів, і пастухи із собаками, і волхви з верблюдами. І як вони там усі помістилися?
4
Минулої неділі після церковної відправи ми будували у церковному дворі снігову фортецю: Маша нагрібала лопатою сніг, а я та інші діти ліпили стіни. Я спорудив височенну стіну, майже до поясу, але просив Машу, щоби несла снігу ще і ще. Їй доводилось ходити з лопатою по всьому двору.
Батьки стояли неподалік, топчучись з ноги на ногу. Мама запитувала:
— Даню, синочку, може, досить будувати? Ти вже весь у снігу!
Наче я не розумів, що справа не в мені, — їм самим холодно. Та хіба я міг піти, залишивши Машу і не добудувавши фортецю?..
Машина зупинилась. Я сидів недвижно, задумавшись про зірку, шоколадні цукерки, про Машу, про сніг… і якби не татові руки, що підхопили мене під пахви, заснув би.
— Ми трохи запізнилися. Велике Повечеріє вже почалося, — сказала мама, накриваючи свою голову хустинкою.
5
У церкві не так цікаво, як у дворі. Доводиться шукати, чим себе забавити.
Звісно ж, свічки. Мама завжди купує і дає мені кілька свічок. Запалюю і ставлю їх у високий підсвічник, сидячи на руках у мами, і пошепки називаю всіх, кого Бог має захистити: тата й маму, бабусю Зою і діда Антіна, які живуть у Києві, жуків, равликів і, звичайно, Машу.
Під кожним підсвічником на підлозі стоять бляшані банки зі згарками. Коли починається відправа, я сідаю біля однієї з цих бляшанок та з воскових паличок будую будиночки або літаки. Це не складно: відділяєш згарок від грудки зліплених свічок, підбираєш іншу воскову паличку, а потім скріплюєш обидва кінця.
Головне, щоб в цей час мене не помітила одна сувора місіс із дуже гострими очима. Якщо вона раптом націлить свій соколиний погляд на мене, як я сиджу біля бляшанки і будую, — все, кінець. Обов’язково підійде і, нахилившись, помахуючи перед моїм носом пальцем, скаже, що у церкві так поводитись не можна, це гріх, і змусить викинути збудований літачок назад до бляшанки.
Маша під час відправи стоїть як доросла, не пустує. Але іноді вона відходить і, сівши на лавку, починає малювати або читати. Я тоді також беру свою книжку про тварин і сідаю поруч. Так само, як тато, важно перегортаю сторінки.
6
«У-у-у!..» залишилось на вулиці, за дверима, що закрилися за нами. Мама зняла з мене куртку. Жарко у церкві. І людей сьогодні більше, ніж зазвичай. Гомін, голоси, шепіт, співи. Підсвічники — багаттям, всюди квіти, ялинкові гілки.
… О-ох і довга ж відправа сьогодні. Я вже побудував кілька будиночків, і помалював.
— Потерпи, синку, ще трохи залишилось, — обіцяє мама, погладивши мене по голові.
Маша сьогодні чомусь не читає і не малює. Стоїть поруч зі своєю мамою, вся нарядна — у білій кофтині і світлій спідниці. Ось, нарешті, вона відходить і сідає на сходинку під великою іконою. Потім упирає лікті в коліна, кладе обличчя в розкриті долоні. Схоже, їй також стало нудно. Вона позирає на мене — я стою неподалік. Наші очі зустрічаються. Маша поправляє волосся під хустинкою. Раптом, посміхнувшись, підморгує мені. Я посміхаюсь у відповідь. Мені чогось стає соромно.
«Пові-іт Його і поклади-и у я-ясла-а…» — читає панотець. Гомін все росте, зростає. Дужче пахне квітами і хвоєю.
«Во-олхви впавши вклонилися Йому-у…» — голос панотця дрижить, обривається. Невже панотець плаче?
Бачу, як мама витирає сльози! І мама Маші теж чомусь плаче! І Маша, дивлячись на свою маму, починає часто моргати очима, що блищать від сліз!…
7
Після служби їдемо додому.
— Знаєш, яким єлеєм тебе сьогодні помазав священник?
— запитує тато. Відповідає не відразу на своє питання, як зазвичай, а чомусь чекає.
— Яким?
— Тим самим єлеєм, що принесли у печеру волхви, щоби помазати Дитя Ісуса.
— А Ісус Христос боявся собак? — запитую.
Це ж дуже важливе питання: а раптом в ту печеру вдереться злий
Лакі? Адже тоді всі порозбігаються: і волхви, і пастухи, і верблюди, і Спонч Боб — всі втечуть, залишивши одне-однісінькеДитя у дерев’яних яслах.
— Ні, не боявся, — весело відповідає мама. — Христос собак жалів і з ними дружив.