Кіус наклав мені пов'язку із великими зусиллями вмовив покинути в ту мить поле бою. Ми розпрощалися зі словами: «До побачення в Ганновері!»
Я вибрав собі супутника і ще раз повернувся на сильно обстрілювану дорогу, щоб розшукати свій планшет, який невідомий рятівник зірвав з мене разом з англійською шинеллю. В ньому був мій щоденник. А тоді через окоп, яким щойно пробивалися, ми пішли до тилу.
Наш бойовий клич був такий потужний, що ворожа артилерія враз ожила. На всьому терені за дорогою і особливо над самою траншеєю лежала вогнева завіса рідкісної щільності. Оскільки мені цілком вистачало одного поранення, я стрибками пересувався від поперечини до поперечини.
Раптом на краю окопу пролунав нечуваний вибух. Мене вдарило в голову, і, оглушений, я полетів сторчголов. Отямившись, виявив, що звисаю головою вниз над лафетом важкого кулемета і дивлюся, як застрашливо швидко по дну окопу розповзається кривава калюжа. Кров струменіла на землю так нестримно, що я вже втратив будь-яку надію. Та оскільки мій супутник стверджував, що мозку не видно, я зібрався з духом, підхопився й побіг далі. Так я поплатився за свою легковажність, пішовши в бій без каски.
Попри подвійну втрату крові, я був несамовито збуджений і благав усіх, з ким тільки зустрічався в траншеї, поквапитися вперед і взяти участь у битві. Вже незабаром ми вибралися з зони легких польових гармат і сповільнили свій біг, бо важкі поодинокі уламки, які ще падали, могли поцілити хіба що відвертого нещасливця.
У Норельському яру я зазирнув до бойової ставки бригади, доповів про себе генерал-майору Гебелю, відзвітував йому про наш успіх і попросив про підкріплення для штурмовиків. Генерал розповів мені, що у ставках я ще відучора числюся мертвим. Це вже не вперше за цю війну. Мабуть, хтось бачив, як я при штурмі першої траншеї упав під шрапнеллю, якою поранило Гааке.
Довідався я й те, що ми здобули терен повільніше, ніж було розраховано. Вочевидь, ми мали справу з англійськими елітними підрозділами; наш удар пролягав просто через їхні основні позиції. Наш важкий вогонь майже не зачепив насип; ми штурмували його всупереч усім правилам військового мистецтва. Морі ми не здобули. Можливо, нам би вдалося взяти його першого вечора, якби наша артилерія не загородила нам шлях. За ніч ворог встиг зміцнитися. Та те, на що була здатна людська воля — сталося, ба більше; генерал це визнав.
В Норелі при самій дорозі палав високий стос ящиків з гранатами. З вельми змішаними почуттями ми проскочили повз нього. За селом один водій взяв мене в свою порожню вантажівку для перевезення боєприпасів. В мене виникла гостра сутичка з командиром обозу, який хотів викинути з машини двох поранених англійців, що підтримували мене на останньому відрізку шляху.
На дорозі Норель — Кеан панував неймовірний рух. Хто цього не бачив, навіть уявити собі не може тих нескінченних обозів, що живлять великий наступ. За Кеаном толокнеча зросла до фантастичних розмірів. Тужною була та мить, коли я минав будиночок маленької Жанни д'Арк: навіть фундаментів від нього майже не залишилося.
Я звернувся до одного з офіцерів руху, якого можна було розпізнати за білими стрічками, і він вказав мені місце в легковику, що їхав до польового лазарету в Соші-Коші. Часто доводилося чекати по півгодини, коли позчеплювані автомобілі й вози загороджували дорогу. Хоча лікарі в операційній були безперервно заклопотані, хірург все ж устиг подивуватися з мого щасливого поранення. Рана на голові теж мала вхідний та вихідний отвір, але череп не був пошкоджений. Набагато болючішою, ніж самі поранення, які я відчув просто як тупі поштовхи, була, до речі, їх обробка, якій мене піддав якийсь санітар, після того як лікар з грайливою елегантністю пройшовся мені зондом крізь обидва кульові канали. Вона полягала в ретельному голенні країв ран на голові, виконана без мила й тупою бритвою.
Після того як я цілу ніч прекрасно проспав, наступного ранку мене відвезли на збірний медичний пункт в Кантен, де я на превелику радість зустрів Шпренґера, якого не бачив від самого початку наступу. Піхотним снарядом його поранило в стегно. Тут же я знайшов і свої речі — ще один доказ надійності Фінке. Він, після того як втратив мене з виду, був поранений на залізничному насипі. Але перш ніж податися в лазарет, а звідти — на свій вестфальський селянський двір, він не заспокоївся, аж поки не пересвідчився, що довірені йому речі потрапили мені в руки. І в цьому був увесь він — не джура, а радше старший товариш. Досить часто, коли раціон ставав скупий, я знаходив у себе на столі грудку масла «від чоловіка з роти, який захотів залишитися невідомим» і якого так легко було вгадати. На відміну, скажімо, від Галлера, він не мав авантюрної натури, зате йшов за мною в бій, як давній васал, а свою службу вбачав у тому, щоби опікуватись мною. Багато років згодом, вже по війні, він попросив у мене фотографію, «щоб розповісти онукам про свого лейтенанта». Я вдячний йому за можливість поглянути на ті незримі сили, які народ виставляє до борні в постаті народного ополченця.