Але наказ є наказ — тож о 3:40, у вранішніх сутінках, ми з Фойґтом та нашими бійцями вже стояли напоготові біля Ельбінзького шляху. Ми залягли в окопі по коліно завглибшки, звідки, ніби з вузької галереї, видно було улоговину, яка у визначену мить почала наповнюватись димом і вогнем. Один з великих осколків, що долетів до нас з цього палахкого місива, поранив у руку стрільця Клавеса. Тут відкривався той самий вид, який я вже стільки разів споглядав перед атаками: в непевному світлі чигають купки людей, що пригинаються разом при коротких пострілах або кидаються на землю, в той час як збудження наростає — образ, від якого ціпеніє душа, — немов страхітлива мовчазна церемонія, що передує кривавій жертві.
Рівно в призначений час ми виступили. Нам сприяла та обставина, що обстріл огорнув траншею у видолинку густим серпанком. Недалеко від Z1 ми напоролися на спротив, який зламали гранатами. Оскільки своєї мети ми досягли, а битися далі нам зовсім не кортіло, ми звели барикаду й залишили за нею загін з кулеметом.
Єдину приємність в усьому цьому справляла мені поведінка бійців штурмового загону, що жваво нагадувала мені достопам'ятного Симпліцісімуса. Тут я запізнав нову породу бійців — добровольців 1918 року, вочевидь, ще мало обізнаних з війною, але інстинктивно відважних. Ці юні відчайдухи з довгими чупринами і в обмотках за двадцять метрів перед ворогом зчинили страшну сварку, бо один обізвав другого «шматою». При цьому вони лаялися, мов ландскнехти, і навперебій нестримно вихвалялися. «Не всі ж такі сцикуни, як ти!» — закричав нарешті один і сам помчав уздовж траншеї ще з добрих п'ятдесят метрів.
Вже пополудні повернувся барикадний загін. Вони зазнали втрат і не могли довше триматися. Подумки я їх вже поховав і тому здивувався, що взагалі хтось живий при світлі дня зміг перейти довгою кишкою низинної траншеї.
Попри цю та численні інші контратаки, ворог міцно засів на лівому фланзі нашої передової і на забарикадованих сполучних шляхах, загрожуючи звідти основній лінії оборони. Це вже не відділене нічийною землею сусідство не віщувало нічого приємного; виразно відчувалося, що й у власних окопах людям було не по собі.
24 липня я вирушив на ознайомлення з новим відрізком С основної лінії оборони, який мав прийняти наступного дня. Я попросив командира роти, лейтенант Гіпкенса, показати мені барикаду біля траншеї «Живопліт», прикметну тим, що з англійського боку вона складалася з обгорілого танку, який сталевим фортом був вбудований у позицію. Щоби розглянути деталі, ми сіли на маленьку, видовбану в поперечині лавочку. Серед розмови я раптом відчув, як хтось хапає мене і смикає набік. За мить у пісок над моїм сидінням врізалася куля. На щастя, Гіпкенс випадково помітив, як у бійницю на ворожій барикаді за сорок метрів від нас повільно просувається гвинтівка, і таким чином своїм гострим оком художника врятував мені життя, бо з такої відстані мене поцілив би будь-який віслюк. Нічого не підозрюючи, ми сіли в глухий кут між двома барикадами, а тому з англійського посту нас було видно так, ніби ми сиділи навпроти за столом. Гіпкенс діяв швидко і правильно. Зважуючи потім становище, я питав себе, чи не закляк би я на мить, побачивши рушницю. Як мені розповіли, на цьому, на вигляд такому безвинному місці, пострілом в голову вже було вбито трьох бійців дев'ятої роти; тобто місце було гиблим.
Пополудні не надто сильна стрілянина виманила мене з бункера, де я затишно читав собі при каві. Попереду розмірено, ніби перли намиста, злітали сигнали загородного вогню. Поранені, які шкутильгали назад, повідомляли, що на відрізках В і С англійці прорвалися на головну лінію оборони. Відразу після того прийшло сумне повідомлення про смерть лейтенантів Форбека і Ґрісгабера. Вони загинули при обороні своїх відрізків, а лейтенанта Кастнера важко поранило. Його ще кілька днів тому зачепило дивним рикошетом, який, більше нічого не заподіявши, ніби гострим скальпелем зрізав йому пипку на грудях. О восьмій до мого бліндажа також зайшов поранений осколком у спину Шпренґер, який заступав командира п'ятої роти. Він підкріпився, приклавшись до «труби», званої також «оптичним прицілом», і, з цитатою «Назад, назад, доне Родриґо»[46], рушив на перев'язочний пункт. За ним подався і його друг Домаєр із закривавленою рукою. Він розпрощався зі значно коротшою цитатою.
46
«Назад, назад, доне Родриґо» — цитата з трагедії німецького письменника, філософа, естетика й історика культури Йоганна Ґоттфріда Гердера «Сід» («Der Cid»), написаної за мотивами іспанського народно-героїчного епосу «Пісня про Сіда» («Rückwärts, rückwärts; Don Rodrigo! / Deine Ehre ist verloren! / Rückwärts, rückwärts; stolzer Cid!», Kap. 28)