Наступного ранку ми зайняли відрізок С, тим часом знову зачищений від ворога. Я застав там мінерів, Боє і Кіуса з частиною Другої та Гіпкенса із залишками дев'ятої роти. В траншеї лежало вісім мертвих німців і двоє англійців з кокардами на кашкетах «South-Africa — Otago-Rifles». Всі були страшенно понівечені гранатами. На їх спотворених лицях живого місця не було.
Я наказав зайняти барикади й очистити траншею. Об 11:45 наша артилерія відкрила дикий вогонь по позиціях перед нами, від якого ми потерпіли більше, ніж англійці. Лихо не змусило довго на себе чекати. Вигук «Санітарів!» пронісся зліва траншеєю. Кинувшись туди, я знайшов перед барикадою в «Живоплотній траншеї» понівечені рештки найкращого мого чотного. Снаряд поцілив йому просто в поперек. Обривки однострою й білизни, які зірвало з нього ударною хвилею, висіли над ним у посіченому гіллі глодового живоплоту, який і дав ім'я цій траншеї. Я звелів накинути на нього плащ-палатку, щоб не бачити цього жахіття. Майже одразу після цього в тому самому місці поранило ще трьох чоловік. Єфрейтор Елерс, оглушений ударною хвилею, катулявся по землі. Іншому перебило обидві руки в зап'ястях. Увесь в крові, він відкинувся назад, поклавши руки на плечі санітара. Ця маленька процесія нагадувала героїчний рельєф: рятувальник крокував згорбившись, а потерпілий насилу намагався втриматися рівно — молодий чоловік з чорним волоссям і прекрасним, вольовим, тепер мармурово-білим обличчям.
Я посилав вістового за вістовим на командні пункти й вимагав негайно припинити вогонь, або прислати артилерійського офіцера. Замість відповіді заговорив ще важчий міномет, остаточно перетворивши траншею на криваве місиво.
О 7:15 я дістав дуже запізнілий наказ, з якого довідався, що о 7:30 почнеться потужний артилерійський вогонь, а о 8 два загони штурмової роти під командуванням лейтенанта Фойґта спробують прорватися крізь барикади «Живоплоту». Вони мали просунутися до червоного пункту А і встановити зв'язок справа зі штурмовим загоном, що діятиме паралельно. Два загони моєї роти повинні були зайняти відвойований відрізок.
В поспіху, коли вже починався артилерійський вогонь, я віддавав необхідні розпорядження, сформував обидва загони й коротко перемовився з Фойґтом, який, відповідно до наказу, за кілька хвилин вирушав. Оскільки вся ця затія здавалась мені радше вечірньою прогулянкою, яка далеко не заведе, то я, в картузі й з кількома гранатами під пахвою, плентався позаду за своїми людьми. В момент наступу, який заявив про себе хмарами вибухів, гвинтівки цілої місцевості націлилися на «Живоплітну траншею». Пригинаючись, ми перестрибували від поперечини до поперечини. Справа від самого початку пішла добре: англійці втекли за задню лінію, залишивши одного убитого.
Щоби пояснити епізод, який стався потім, варто нагадати, що ми рухались не по позиції, а по одній з численних підхідних траншей, в яких засіли англійці, чи радше новозеландці — бо, як я довідався вже після війни з листів колишніх противників, ми билися тут з новозеландським контингентом. Ця підхідна траншея — себто «Живоплітна» — тягнулася гребенем висоти, а зліва паралельно пробігала «Низинна траншея». Як було вже згадано, Низинну траншею, яку ми з Фойґтом атакували 22 липня, покинув виставлений нами загін; отож, тепер її займали, чи принаймні контролювали, новозеландці. Обидва шляхи з'єднувалися поперечними траншеями, а з глибини Живоплітної улоговина не проглядалася.
Отож, я йшов у самому кінці загону, що пробирався вперед, і був у прегарному настрої, бо від ворога бачив досі лише кілька фігурок, що втікали через укриття. Переді мною йшов підофіцер Маєр, замикаючий свого відділення, а перед ним на поворотах траншеї ще часом показувався маленький Вільцек з моєї роти. В такому порядку ми минули вузьку траншею, яка, піднімаючись з улоговини, двома розгалуженнями вливалася в Живоплітну. Обидва входи, як дельта, розділяла потужна земляна брила до чотирьох метрів завдовжки. Я саме крокував повз перший вхід, коли Маєр доходив до другого.
На розвилках такого роду в окопних боях зазвичай висилають наперед подвійні пости, відповідальні за безпеку. Фойґт або не подбав за це, або в поспіху не побачив тієї траншеї. В кожному разі, зненацька прямо перед собою я почув надзвичайно стривожений крик підофіцера й побачив, як він, скинувши рушницю, вистрелив мені попри голову в другий вхід бічної траншеї.
Оскільки земляна брила закривала мені вид, все, що відбувалося, було для мене геть незрозумілим, але досить було ступити один крок назад, щоб зазирнути в перший прохід. Від побаченого там я закляк, бо біля мене, майже на відстані витягнутої руки, стояв атлетичної будови новозеландець. Одночасно знизу зачулися ще крики невидимих нападників, що спішно надбігали по укриттю, аби відрізати нас. Новозеландець, що якимсь неймовірним чином вигулькнув у нас за спиною, і навпроти якого тепер я стояв, як укопаний, на свою біду, зовсім не помічав моєї присутності. Вся його увага була прикута до підофіцера, на постріл якого він відповів гранатою. Я бачив, як він зірвав з лівої сторони грудей лимонку, аби пожбурити нею в Маєра, який, намагаючись уникнути смерті, кинувся вперед. Водночас і я зірвав запобіжник гранати, єдиної зброї, яку мав при собі, і радше підсунув її, ніж кинув, короткою дугою під ноги новозеландцю. Його вознесіння я вже не побачив, бо то була остання мить, коли я ще міг сподіватися на повернення до вихідної позиції. Тож я щодуху відскочив назад і побачив, як позаду ще зринув малий Вільцек, якому вистачило розсудливості сховатися від гранати новозеландця, кинувшись попри Маєра у мій бік. Пожбурене нам навздогін залізне яйце розірвало йому портупею й штани ззаду, не зачепивши його самого. Таким був міцний засув, що закрили за нами, в той час як Фойґт та інші сорок нападників були оточені й приречені. Нічого не підозрюючи про дивні події, свідком яких я став, вони відчули, що ззаду їх підпирає смерть. Крики борні й численні вибухи вказували на те, що вони дорого віддали своє життя.