Ось, нарешті, прийшла й моя черга. Одночасно з усвідомленням попадання я відчув, як цей постріл влучив у саме моє єство. Ще на дорозі перед Морі я відчував руку смерті — цього ж разу вона хапонула міцніше й невідступніше. Коли я важко гепнувся на дно окопу, то був переконаний, що це вже кінець. І дивовижним чином ця мить належить до тих небагатьох, про які я можу сказати, що вони були по-справжньому щасливі. Ніби осяяний блискавкою, я збагнув своє життя в його найсокровеннішій суті. Мене пройняв неймовірний подив, що ось зараз усе має скінчитися, але цей подив був дуже радісний. А тоді вогонь почав згасати, так ніби я каменем канув глибоко під поверхню шумких вод. А там вже не було ні війни, ні ворогів.
МИ ПРОБИВАЄМОСЬ
Я достатньо бачив безнадійно поранених, які лежать у смертельному забутті, вже безкінечно далекі від шумування битви й найвищої напруги людських пристрастей, що вирують навколо, і можу стверджувати, що їхні таємниці мені не зовсім чужі.
Час, який я пролежав цілковито непритомний, не потривав — якщо звірятись з годинником — надто довго, він дорівнював приблизно проміжку, за який наша перша хвиля добігла до траншеї, куди я впав. Я опритомнів з відчуттям великої біди, защемлений вузькими глиняними стінами, тоді як крик: «Санітара! Ротний поранений!» пронісся рядом схилених наді мною людей.
Старший чоловік з іншої роти схилився своїм добродушним лицем наді мною, розстебнув портупею і мундир. Він виявив дві криваві плями — одну посередині правої половини грудей, другу на спині. Відчуття паралічу прикувало мене до землі, від жаркого повітря вузького окопу проступив мучівний піт. Співчутливий помічник освіжав мене, махаючи моїм планшетом. Я ж, хапаючи повітря, з нетерпінням чекав темряви.
Раптом з боку Сапіньє грянула вогненна буря. Без сумніву, це безперебійне гурчання, це рівномірне ревіння й гупання означали щось більше, ніж спробу відбити нашу так кепсько розпочату атаку. Я дивився знизу на скам'яніле під каскою лице лейтенанта Шрадера, який, як машина, стріляв і заряджав, стріляв і заряджав. Між нами зав'язалась розмова, що нагадала мені сцену у вежі з «Орлеанської діви»[49]. Щоправда, мені було не до жартів, бо я виразно розумів, що мені кінець.
Шрадер лише зрідка мав час кинути мені кілька уривчастих слів, адже мене вже списали з рахунку. З почуттям власного безсилля я намагався вичитати з його лиця, як там справи нагорі. Виглядало на те, що нападники здобували територію, бо я чув, як він усе частіше й збудженіше вказував своїм людям на мішені, що рухалися, мабуть, вже зовсім близько.
Раптом — так ніби дамбу прорвало — з уст в уста пронісся крик жаху: «Зліва! Вони прорвалися! Нас обійшли!» В цю страхітливу мить я відчув, як життєва сила, мов іскра, знову спалахнула в мені. Мені вдалося запхати два пальці в нірку на висоті руки, вириту в стіні окопу мишею чи кротом. Я повільно підтягнувся догори, з ран хлюпнула назбирана в легенях кров. Її витікання принесло мені полегшу. З непокритою головою і розстебнутим мундиром, з пістолетом в затиснутій руці я вдивлявся у битву.
Крізь білясту димову завісу прямо на нас насувався ланцюг озброєних до зубів людей. Дехто падав і вже не підводився, інші беркицялись, як підстрелені зайці. За сто метрів до нас вирви всмоктали останніх. Мабуть, то був зовсім юний загін, який ще не встиг понюхати пороху, бо вони виказували беззастережну відвагу недосвідченості.
Так, ніби хтось їх тягнув за шнурок, через гребінь дамби перевалили чотири танки. Вже за лічені хвилин артилерія увім'яла їх у землю. Один розчахнувся на дві половинки, як бляшана іграшка. Праворуч, похитнувшись, із передсмертним зойком осів на землю бравий фанен-юнкер Морман. Він був хоробрий, як молодий лев; я побачив це ще в Камбре. Його поклав прямий постріл в чоло, несхибніший за той, рану від якого він мені колись перев'язав.
Здавалося, ще не все втрачено. Я прошепотів фенриху Вільскі, щоб він повз наліво й кулеметом заткав прогалину. Він дуже скоро повернувся і повідомив, що далі за двадцять метрів усі вже поздавалися. Там були підрозділи іншого полку. Досі я лівою рукою, як за кермо, тримався за жмут трави. Тепер вдалося обернутися, й мені відкрилося дивне видовище: англійці частково проникли в ті ділянки траншеї, що зліва примикали до нашої, частково ж рухались уздовж неї з баґнетами напоготові. Не встиг я усвідомити близькість небезпеки, як мене накрила нова, ще більша несподіванка: за спиною на нас насувалися інші нападники, що вели полонених з піднятими руками! Це означало, що майже відразу після того, як ми пішли на штурм, ворог проник у покинуте село. І тепер він затягнув мішок, відрізавши нас від наших з'єднань.