Неодноразово Юнґеру закидали також те, що у своїх Сталевих грозах він естетизував фронтові жахи війни, убивства і смерть (або ж забиття й вмирання) й тим самим сприяв войовничим настроям, ба навіть збуджував і розпалював захоплення війною. І справді, Юнґер розглядав війну як природній модус людського співжиття та історичного розвитку й часом навіть утверджував її. Тільки в тридцяті роки його віра в здогадно конструктивні риси війни стала сумнівною; повість На мармурових рифах (1939) є завершальною піснею на честь армії та військової служби. Під час Другої світової війни, в якій Юнґер брав участь у ранзі капітана й командира роти, він отримав ще одну відзнаку: медаль за надзвичайно небезпечне врятування пораненого товариша. Серед іншого він пізнав під час розвідувальної поїздки до східних областей, що підлягали знищенню, «відразу» до уніформ та солдатського життя.
Проте й твердження про естетизацію важко заперечити. Естетизація наявна у Юнґера не тільки тою мірою, якою вона є неодмінною для всякого мистецтва й слугує оптимальному зображенню предметів; у
Сталевих грозах вона продемонстрована також як глорифікація бою і як доволі відчутне винесення за дужки нужденності перев'язочних пунктів і лазаретів, яку Юнґер добре знав. В націоналістичних та мілітаристських колах сподівалися на те, що цей спосіб зображення «збереже живим «дух битви й штурмової групи» (так про це писав Військовий тижневик за 15 травня 1924 р.). Чи і якою мірою В сталевих грозах подіяли в цьому сенсі, ще велике питання. Коли в 1929/30 рр. виникли дебати про якість і вплив багатьох воєнних книжок, що з'являлися тоді, й В сталевих грозах знову потрапили в поле зору зацікавлених цим читачів, існували цілком інші думки: в інтерв'ю паризькій Revue d'Allemagne Ремарк сказав, що книги Юнґера «мають набагато сильніший вплив, ніж усі інші». Тодішній голова КПН Пауль Леві, який з 1924 року належав до фракції СПН у рейхстазі, писав 11 січня 1930 року в берлінському Tagebuch, реномованому ліво-буржуазному часопису, про Юнґера та його воєнну книжку таке: «Жах всього цього переживання ніхто, мабуть, ще так не зображував, заледве було коли-небудь написане страшніше звинувачення проти війни, ніж ця книжка чоловіка, який «позитивно» ставиться до війни […]». А пацифістський німецько-єврейський письменник Ганс Зохачевер, який видав у 1929 році вельми популярний роман про німецьке повоєнне суспільство і в процесі його підготовки читав також воєнні книги Юнґера, вважав, що його твори «мають найбільш пацифістський заряд» і «відповідають лозунгові «Не допустимо більше війни!»». Те, як діє книга — по-белліцистському чи по-пацифістському — залежить, очевидно, не тільки від тексту, але й від етичних предиспозицій та естетичної чуттєвості її читачів. Той, хто через страхітливе страждання, яке безперервно описують Сталеві грози, не займе антивоєнну позицію, мусить володіти неабиякими захисними силами й цілком певно не потребує вже книги Юнґера, щоб стати белліцистом; він мусив би уже віддавна бути ним.