Гельмут Кізель
(Переклав Петро Рихло)
У КРЕЙДЯНИХ ОКОПАХ ШАМПАНІ
Потяг зупинився в Базанкурі, невеличкому містечку в Шампані. Ми висадилися. З недовірливим благоговінням вслухалися ми в неквапний такт фронтового маховика, мелодію, яка за довгі роки стане нам звичкою. Десь вдалині, в сірому грудневому небі розплилася біла хмарка шрапнелі. Повіяло диханням бою — і дивне тремтіння пройняло нас. Чи здогадувалися ми, що майже всіх нас — кого раніше, кого пізніше — поглинуть дні, коли той далекий темний клекіт накотиться невпинним грімким ревищем?
Ми залишили авдиторії, шкільні парти, верстати й за короткі тижні військової підготовки злилися в єдине, сповнене захвату тіло. Зрослі в добу надійності та спокою, всі ми відчували тугу за незвичним, за великою небезпекою. І тут нас нестримним шалом підхопила ця війна. У зливі квітів вирушали ми, в п'янкому передчутті троянд і крові. Адже саме війна мала принести нам оту велич, силу, врочистість. Вона здавалася нам мужеським чином, радісною стріляниною на заквітчаних, кров'ю зрошених галявах. «Нема на світі прекраснішої смерті…»[3] Ах, тільки б не залишитись осторонь, тільки би потрапити туди! «В колону шикуйсь!» Розбуялу фантазію вгамував на марші важкий глинистий ґрунт Шампані. Ранець, набої і рушниця тиснули, мов свинець. «Коротший крок! Не відставай!»
Нарешті ми дісталися до села Оренвіль, місця постою 73 стрілецького полку — одного з типових загумінків тієї місцевості: 50 будиночків з цегли чи крейдяних брил довкола оточеного парком маєтку.
Рух на сільській вулиці для звиклого до міського ладу ока являв чуже видовище. Лише зрідка траплялися боязкі, обдерті цивільні; всюди — солдати у зношених, дірявих шинелях, із видубленими негодою, здебільшого зарослими густими бородами лицями, що тинялися спроквола, або ж невеличкими гуртками стояли перед дверима будинків і зустрічали нас, новачків, глузливими вигуками. На одній алеї жаріла, пахтячи гороховою юшкою, польова кухня, оточена розносниками їжі, що бряжчали металевим посудом. Здавалося, життя тече тут ледь приглушеніше й повільніше. Це враження ще посилювали перші ознаки занепаду села.
Після першої ночі, проведеної у велетенській стодолі, нас на подвір'ї замку взявся розподіляти ад'ютант полку, старший лейтенант фон Бріксен. Мене приділили до 9-ї роти.
Нашому першому дню війни не судилося минути, не справивши на нас вирішального враження. Ми сиділи у наданій нам під житло школі й снідали. Раптом поблизу прогучало кілька глухих струсів, а з усіх будинків до сільської брами кинулися солдати. Ми вчинили за їх прикладом, самі до пуття не розуміючи, навіщо. І знову над нами почулося якесь дивне, ніколи досі не чуте шурхотливе лопотіння, що потонуло в оглушливому тріску. Я ще здивувався, що люди навколо скуляться на бігу, ніби від якоїсь страшної загрози. Все це видалося мені ледь сміховинним; приблизно так, коли споглядаєш за людьми, які роблять щось тобі до кінця незбагненне.
Відразу по тому на безлюдній сільській вулиці з'явилися темні групки, несучи у плащ-палатках чи на схрещених руках якісь чорні клунки. З якимось дивовижно гнітким відчуттям несправжності я витріщився на залиту кров'ю постать з химерно переламаною ногою, що вільно теліпалася при тілі. Постать безперестанно харчала «На поміч!», так ніби нагла смерть насідала їй на горлянку; її занесли в будинок, над входом до якого звисав прапор Червоного Хреста.
Що ж це було? Війна випустила свої пазурі й скинула привітну маску. Це було так загадково, так знеособлено. Так що навіть якось і не думалося про ворога, цю таємничу, підступну істоту десь там вдалині. Ця подія, що не вкладалася в жоден дотеперішній досвід, справила таке сильне враження, що збагнути пов'язаності коштувало неабияких зусиль. То була якась моторошна з'ява серед ясного дня.
3
«Нема на світі прекраснішої смерті…» («Kein schönrer Tod ist auf der Welt…» — нім.) — початкові рядки написаної у 16 ст. популярної пісні, яка згодом часто включалася до шкільних і студентських пісенників.