З одного вкопаного в траншею блокгауза по нас ударив вогонь, і ми, щоб розгледітися, вийшли на найближчий постовий поміст. Поки ми обмінювалися кулями з його мешканцями, одного бійця, мов невидимим кулаком, пожбурило на землю. Куля пробила шов його каски й проорала довгу борозну в черепі. Мозок здіймався і опускався в рані від кожного поштовху крові. Попри те, він міг самостійно вертатися назад. Я ще був змушений наказати йому залишити ранець, який він цілковито поважно збирався взяти з собою; я заклинав його йти дуже повільно й обережно.
Я закликав добровольців зламати спротив атакою у відкритому полі. Люди нерішуче перезиралися; і тільки один незґрабний поляк, котрого я завжди мав за недоумка, виліз з окопу й тяжко почалапав просто на блокгауз. На жаль, я забув ім'я цього простого чоловіка, який навчив мене, що ніколи не знаєш людину, доки не побачиш її в небезпеці. Отож тепер вже й фенрих Нойперт зі своїм загоном вибрався на барикаду, в той час як ми рушили траншеєю. Англійці випустили кілька пострілів і дременули, залишивши блокгауз напризволяще. Один зі штурмовиків повалився на бігу, всього за кілька кроків до мети, лицем до землі. Він дістав один з тих пострілів у серце, від яких вбитий простягається й лежить, ніби вві сні.
Намагаючись пробитися далі, ми наразилися на запеклий захист невидимих метальників гранат. У цій тривалій рубанині нас знову відтіснили до самого блокгаузу. Там ми й забарикадувалися. І ми, й англійці залишили на тому відрізку траншеї кілька мерців. На жаль, був серед них і підофіцер Мевіус, якого я тієї реньєвільської ночі оцінив як мужнього бійця. Він лежав обличчям у кривавій калюжі. Перевернувши його, я побачив велику діру в чолі — допомога тут була вже зайва. Я саме перемовлявся з ним, аж тут зненацька на якесь питання не дістав відповіді. Коли за кілька секунд я зайшов за траверсу, за якою він зник, він лежав уже мертвий. В цьому було щось моторошне.
Після того, як противник теж трохи відступив, зав'язалася запекла перестрілка, в якій поставлений за п'ятдесят метрів перед нами кулемет Льюїса змусив нас пригнути голови. Легкий кулеметний вогонь у відповідь з нашого боку ознаменував початок двобою. Півхвилини два кулемети, обсипувані кулями, торохтіли один в одного. А тоді наш навідник, єфрейтор Мотулло, завмер із простреленою головою. Хоча мозок стікав йому лицем аж до самого підборіддя, він усе ще зберігав ясність розуму, коли ми несли його до найближчої штольні. Мотулло, старший чоловік, належав до тих людей, які ніколи ні до чого не зголошувалися добровільно; та коли він вже стояв за своїм кулеметом, як я спостеріг, прикипівши поглядом до його обличчя, то попри черги, що порскали довкола, не опускав голову ані на міліметр. На моє запитання, як він почувається, він ще спромігся відповісти зв'язними фразами. Я мав враження, що смертельна рана взагалі не завдає йому страждань, ба, він навіть не підозрює про неї.
Поступово все трохи вгамувалося, оскільки й англійці працювали над барикадою. О дванадцятій з'явилися капітан фон Бріксен, лейтенант Теббе й лейтенант Фойґт; вони привітали мене з успіхами роти. Ми сиділи в блокгаузі, снідали англійськими харчами й обговорювали становище. Поміж тим я вигуками вів перемовини з приблизно двадцятьма п'ятьма англійцями, чиї голови виринули з окопу за сто метрів попереду і які, вочевидь, хотіли здатися. Та коли я піднявся на укриття, мене десь з-поза них обстріляли.
Раптом на барикаді зчинився рух. Полетіли гранати, затріскотіли гвинтівки, затарахкали кулемети. «Ідуть! Ідуть!» Ми пострибали за мішки з піском і відкрили вогонь. Один з моїх, єфрейтор Кімпенгаус, вискочив у розпал бою на барикаду й доти стріляв у ворожий окоп, поки його не змели два важкі поранення в руку. Я запримітив собі цього героя моменту й мав радість через чотирнадцять днів привітати його із Залізним Хрестом.
Щойно ми повернулися з цієї інтермедії до сніданку, як знову вибухнув несамовитий галас. То був саме один з тих дивовижних випадків, коли становище змінюється зненацька геть непередбачуваним чином. Галас цей спричинив заступник офіцера лівого сусіднього полку, який хотів налагодити сполучення з нами й був окрилений нестримним бойовим запалом. Сп'яніння, здавалось, роздмухало його вроджену сміливість до шалу. «Де ті томмі? Бити цих псів! Вперед, хто за мною?» В своїй люті він пробив нашу прекрасну барикаду й кинувся вперед, прокладаючи собі шлях грімкими гранатами. Поперед ним по траншеї ковзали його ординарці й добивали з рушниць тих, кому вдалося втекти від вибухівки.
Мужність і особиста відвага завжди надихають. Нас теж охопив кураж і, вхопивши по кілька гранат, ми кинулися наввипередки у цей безоглядний штурм. Вже незабаром я був серед тих, хто мчав уздовж позиції. Та й інші офіцери, а за ними й стрільці моєї роти, не змусили себе довго впрошувати. Ба навіть капітан фон Бріксен, командир батальйону, опинився зі своєю рушницею у перших рядах і стяв понад нашими головами не одного ворожого гранатометника.