Щойно ми трохи струсили з себе нічну студінь, як я дістав наказ разом із рештками 76 полку штурмувати Вронкурську позицію трохи далі справа. В густому ранішньому тумані ми вирушили на вихідну позицію — висоту південніше від Екуста, вщерть всіяну тілами загиблих з попереднього дня. Як то переважно буває, із-за нечітко зрозумілих наказів командири штурмових загонів почали сперечатися, аж поки край цьому не поклала кулеметна черга, що просвистіла у нас попід ногами. Всі позаскакували до найближчих вирв, окрім фельдфебеля Кумпарта, який, стогнучи, лежав на землі. Я із санітаром кинувся його перев'язати. Він був важко поранений у коліно. Зігнутими щипцями ми видалили з рани кілька уламків кісток. Він помер через кілька днів. Мене цей випадок особливо зачепив, бо три роки тому, в Рекувренсі, Кумпарт був моїм наставником із бойової підготовки.
На нараді з капітаном фон Ледебуром, який перебрав командування нашими позбираними докупи підрозділами, я доводив безглуздя лобової атаки, оскільки позицію Вронкур, яка й без того вже частково перебувала в наших руках, із набагато меншими втратами можна було атакувати зліва. Ми вирішили заощадити бійцям цю бійню, і пізніші події підтвердили нашу рацію.
Отож, ми наразі розташувалися у вирвах на висоті. Поступово пробивалося сонце, і тут же з'явилися англійські літаки, поливаючи з кулеметів наші нори, але вже невдовзі наші їх відігнали. В районі Екусту заговорила батарея — незвичне видовище для старих окопних вояків — але її також скоро розстріляли. Якийсь одинокий кінь зірвався з прив'язі й чвалом гасав по полю; тьмяна тварина примарою носилася по широкій, самотній, завішаній мінливими хмарами снарядів рівнині. Тільки-но зникли ворожі літаки, як перші залпи вже вдарили по нас. Спочатку тріскала шрапнель, потім численні легкі й важкі снаряди. Ми лежали просто, як на таці. Деякі боязкі душі ще більше накликали вогонь: втративши голову, вони бігали туди-сюди, замість, втиснувшись у вирву, віддати себе на волю провидіння. В таких становищах нема іншої ради, як бути фаталістом. Цієї засади я й дотримувався, спорожняючи смачнючий вміст трофейної банки з аґрусовим повидлом. Крім цього, я натягнув на себе пару шкарпеток з шотландської вовни, які знайшов у бліндажі. Сонце ж тим часом підіймалося все вище.
Вже довший час зліва на Вронкурській позиції можна було спостерігати якийсь рух. І ось тепер просто перед собою ми побачили дугові траєкторії та білі вибухи німецьких ручних гранат. Це була саме та очікувана мить.
Я наказав наступати, чи радше, піднявши праву руку, просто пішов на позицію. Не наразившись на будь-який значний обстріл, ми дістались ворожої траншеї і заскочили в неї, під радісні привітання штурмового загону 76 полку. Розгорнувши атаку гранатами, ми, подібно як у Камбре, потроху просувалися вперед. На жаль, від ворожої артилерії не укрилося, що ми запекло вгризаємося в їхні лінії. Потужний вогняний шквал шрапнелі й легких снарядів зачепив нас, передніх, лише злегка, й головним чином припав на групи підкріплення, які чистим полем ринули услід за нами до траншеї. Ми зауважили, що гармаші товчуть нас, ведучи пряме спостереження. Це нас добряче підшпорювало, бо ми намагалися чимшвидше розправитися з противником і знешкодити вогонь.
Вронкурська позиція, як виглядало, ще розбудовувалася, бо деякі ділянки окопів були позначені лише вибраними верствами дерену. Коли ми перестрибували через такі місця, весь довколишній вогонь зосереджувався на нас. Ми, зі свого боку, також вели вогонь по ворогах, що метушилися перед нами на цих відрізках смерті, так що прочесані ділянки вже незабаром вкрилися вбитими й пораненими. Тривала дика гонитва під хмарами шрапнелі. Ми проносилися повз іще теплі, кремезні тіла, з-під коротких спідничок яких виблискували міцні коліна, або ж просто перелазили через них. То були шотландські горяни, й зі спротиву, який вони чинили, було відчутно, що ми маємо справу зі справжніми чоловіками.
Подолавши так кількасот метрів, ми зупинилися перед усе наростаючою зливою ручних гранат і легких снарядів. Удача ось-ось могла відвернутися від нас. На душі стало маркотно; зачулися збуджені вигуки:
— Томмі пішов у контрнаступ!
— А ти куди!
— Та я просто хотів знайти своїх!
— Гранати на передову! Гранати, гранати!
— Обережно, пане лейтенант!
Саме в окопних боях такі зриви дуже небезпечні. Невеличкий проривний загін, стріляючи й жбурляючи гранати, кидається вперед, ведучи усіх за собою. Коли метальники стрибають узад-вперед, ухиляючись від нищівних пострілів, вони обов'язково зіштовхуються з тими, що надто щільною гурмою надбігли ззаду. Тоді легко стається замішання. Декотрі намагаються перестрибнути назад через укриття, стаючи жаданою й легкою здобиччю снайперів, і це одразу ж надихає супротивника.