Мені вдалося зібрати жменьку людей, з якими я за широкою поперечиною влаштував гніздо спротиву. Окоп залишався відкритим — як спільний коридор для нас і горян. На віддалі кількох метрів ми обмінювалися пострілами з невидимим ворогом. Потрібна була неабияка відвага, щоб тримати голову високо під виляском куль, що збивали пісок поперечини. Біля мене солдат 76 полку, геркулесової статури портовик із Гамбурга, з остервенілим лицем, навіть не думаючи про укриття, вистрілював патрон за патроном, аж поки не повалився, залитий весь кров'ю. Куля із тріском, що нагадував звук розколюваної дошки, пробила йому чоло. Він запався в кутику окопу й застиг навприсядки, притулившись головою до стіни. Кров лилася з нього, як із відра, на дно окопу. Його хрипке рохкання чути було все рідше й рідше, аж поки воно зовсім не стихло. Я схопив його рушницю і стріляв далі. Нарешті настала перерва. Двоє бійців, які лежали перед нами, зробили спробу перебратися через укриття. Один повалився в окоп з простреленою головою, іншому, з кулею в животі, ледь вдалося до нього доповзти.
Ми сиділи, вичікуючи, на дні окопу й курили англійські сигарети. Час від часу до нас долітали точно наведені снаряди з гранатометів. Нам їх було видно, й ми встигали відстрибнути. Поранений в живіт молодесенький хлопчина лежав серед нас і мало не з утіхою, як кіт, ніжився в промінні призахідного сонця. З дитячим усміхом, він так і заснув прямо у смерть. То була мить, в якій не було нічого гніткого, лише почуття братньої прихильності до вмирущого проймало мене. Поступово завмерли й стогони його товариша. Його постійно морозило, і нарешті він помер, просто в нас на руках.
Кілька разів ми намагалися, низько пригнувшись і перелізаючи через тіла горян, просунутися по обстрілюваних місцях, однак щоразу снайперські постріли й гранатомети відкидали нас назад. Майже кожне попадання, яке я бачив, було смертельне. Тож поступово передня частина окопу наповнювалась пораненими і вбитими; зате ззаду постійно прибувало підкріплення. Вже невдовзі біля кожної поперечини стояв легкий або важкий кулемет. Ними ми чинили сильний тиск по всій довжині англійської частини траншеї. Я теж став за одну з цих кулеполивачок і стріляв, аж поки вказівний палець не почорнів від диму. Можливо, саме тут я зачепив того шотландця, який після війни написав мені з Глазґо люб'язного листа, в якому докладно описав місце, де його було поранено. Коли вода для охолодження випаровувалась, ми пускали по рядах бляшані скриньки й під не надто вишукані жарти наповнювали їх у природний спосіб. Незабаром зброя вже жаріла.
Сонце низько стояло на обрії. Я вперше уважно розглянув околицю і вислав у тил рапорт із кресленням. На віддалі п'ятиста кроків наша траншея перетинала дорогу Вронкур — Морі, замасковану полотняними заслонами. Ззаду по косогору під зливою пострілів неслися ворожі загони. Безхмарне вечірнє небо перерізала повітряна ескадрилья з чорно-біло-червоними вимпелами. Вузьке проміння призахідного сонця забарвило її, мов ключ фламінґо, в ніжно-рожевий колір. Ми розгорнули наші позиційні карти й виклали їх зворотнім білим боком догори, аби показати літакам, як глибоко ми вже вгризлися у ворога.
Прохолодний вечірній вітерець віщував незатишну ніч. Закутаний в теплу англійську шинель, я прихилився до стіни окопу й розмовляв з маленьким Шульцом, супутником моїх «індійських» патрулів, який, з чотирма важкими кулеметами, за давнім побратимським звичаєм з'являвся саме там, де найбільше пахло порохом. На постах бійці всіх рот з молодими, виразно вирізьбленими обличчями під сталевими касками вели спостереження за ворожими позиціями. Із сутінків окопу мені було видно їх непорушні фігури, що височіли, немов дозорці на замкових вежах. Їхні командири загинули; вони з власної волі стояли на потрібному місці.
Ми вже лаштувались до нічної оборони. Я поклав поруч пістолет, з десяток англійських «качиних яєць» і був певен, що гідно зустріну будь-якого прибульця, хай навіть найтвердочолішого шотландця.
І тут праворуч знову загриміли гранати, а зліва злетіли німецькі світлові ракети. Із сутінків залопотіло на вітрі ріденьке, багатоголосе «Ура!» Це нас запалило. «Вони оточені, вони оточені!» У мить піднесення, що завжди передує великим діянням, усі вхопили рушниці й кинулися на штурм. Після короткого взаємного обстрілу гранатами загін горян кинувся до дороги. Тепер уже не було стриму. Попри застережні вигуки: «Обережно, лівий кулемет ще стріляє!», ми вистрибнули з окопу й вже за мить були на дорозі, що кишіла спантеличеними горянами. Вони спробували ухилитися від цього жахливого зудару, але, втікаючи, наштовхнулися на власні загородження, сторопіли на мить, а тоді помчали уздовж колючих дротів. Під наше грімке «Ура!», в густому вогні, вони кинулись у смертельний забіг. В цю мить підоспів і маленький Шульц зі своїми кулеметами.