Вожді та старійшини загаласували всі разом:
— Відбери у них любов, Син Неба! Відбери у них любов…
— Життя у людини ще можна відібрати, хоч це і найбільше у світі зло, — одказую. — Але тільки не любов. Це нікому не під силу.
Мудрі діди вражено на мене дивились.
— Що чують мої вуха? — пробурмотів головний вождь, він зсутулився, зігнувся і ще дужче постарів. — Якщо вже й Сини Неба не можуть впоратись із хворобою злих духів, насланою на наших синів, ми пропали. Бо нас мало по цей бік ріки і ми вже старі. Ми дуже-дуже старі, а молодість і сила у них, у відступників. Нам все важче й важче вполювати косулю чи кабана. Не кажучи вже за оленя. Навіть куріпку вполювати чи дрофу нам уже не під силу. Тримаємося лише на рибі… О боги, що нас чекає завтра, коли ми ще дужче постаріємо? Хто порадує нас смачним шматком м’яса, захистить нас від холоду й хижого звіра? Ми гинемо. Ми вже загинули, бо ми старі, хоч і мудрі. Хвороба під назвою любов спершу забрала в нас наших синів і дочок, роз’єднала плем’я, а тепер губить і нас самих… І нам нічого не залишається, як день і ніч проклинати любов та благати богів про порятунок і захист…
Установку навігаційного маяка на лівобережжі Блакитної ми завершили на другий день. Аби не привертати увагу аборигенів, маяк закамуфлювали під гранітну брилу — чого-чого, а виступів граніту в тих місцях було чимало. Маяк, посилаючи відповідні хвилі космічним кораблям, працюватиме в автономному режимі, профілактичний огляд — раз на десять років. А зовні це просто кам’яна брила, що здіймається серед десятків інших подібних брил. (Та, власне, там починалися вже петрофітні степи, себто степи, розташовані на камінні). Аборигени можуть лазити по брилі-маяку, чи й відколупувати шматочки каменя (якщо в кого з них виникне така потреба), але що там всередині, того ніхто з них не знатиме і навіть не здогадуватиметься.
Вже вечоріло, як впоралися з роботою. Залишилося відпрацювати різні системи замаскованого маяка і запустити генератори. Але це — квапитись було нікуди — відіклали на ранок. На ночівлю можна було повернутися планетоходом на «Зею», котра робила оберт за обертом на далекій орбіті навколо планети і здавалася звідси великим сріблястим птахом, але бажаючих ночувати в тісній каюті корабля не знайшлося. Та, зрештою, ті каюти нам добряче набридли за роки польоту сюди, не веселитимуть вони і протягом тих років, коли доведеться повертатися на Землю. Тож зупиняючись на планетах, де «Зея» ставила навігаційні маяки, ми ніколи не прогавлювали нагоди зайву годину побути під вільним небом бодай і чужої планети.
Від річки наносили хмизу, розпалили багаття і коли, пожираючи паліччя, затріщав вогонь, розганяючи пітьму ночі, ми були майже щасливі. А як в жарі багаття напекли ще й картоплі (її вирощували разом з овочами в оранжереях «Зеї»), то й взагалі опинилися на вершині розкошів. Ліворуч, внизу під кручею, час од часу зітхала ріка, на її плесах — чути було — сплескувала риба, в прибережних заростях скрикували якісь птахи, а праворуч від невидимого обрію — степи й степи, теж повні шурхоту й таємничих звуків. Запаморочливо пахтів чебрець, у пітьмі ночі там і тут білим сріблом переливалася ковила, доносились пахощі фіалок, шавлії і ще якихось незнайомих нам рослин… Впоравшись із картоплею, сиділи і лінькувато перемовлялися про се і те. То задумувались, вкотре вслухаючись в шурхоти ночі, вбираючи в себе ту дивну ніч кожною клітиною тіла й душі.
Іноді ми позирали на принишкле в пітьмі стійбище боригенів, що було неподалік нас. Там уже давно догоріли багаття, лише де-де дотлівав жар, наче десятки очей німо до нас волали. А по той бік ріки горіли вдалині багаття тих, хто перейшов туди жити в ім’я любові. Там була молодь, а з нею сила і майбутнє. Звідти навіть опівночі долітали пісні. По цей же бік у стійбищі, де зосталися переважно старі — гнітюча тиша. Наче вимерло все — ні звуку, ні гомону, ні бодай тіні. Це ж треба — любов розбила плем’я на два ворожі табори. На однім боці майбутнє, на другім — минуле, гонор і ніякої перспективи. Дивна старість, думав я. Не має майбутнього, а чіпляється за віджиле, щоб тільки по її було і край. Як ми, мовляв, прожили, так хай живуть і молоді. А вже як упреться старість на своєму — то сліпа стає і глуха в своїй нетерпимості, нерозумінні, що діти завжди хочуть жити по-своєму, а не так, як їм велять вожді. І по-людськи було шкода старих, адже то чиїсь батьки, діди. Життя молодій зміні вони дали, а ось право жити по-своєму намагаються у них відібрати. Гай-гай, навіть мудрі, буває, втрачають мудрість і стають гальмом…