Дружина поспіхом присіла навпочіпки, аби її голова не вивищувалася над моїм ліжком і, отже, її не було видно в реанімаційній палаті.
— Валюшко, про все інше — потім, а зараз про головне. Перше, я дуже хотіла тебе бачити. Чотири дні чергувала під дверима реанімації та все просила бригади впустити до тебе, доки сьогодні наді мною не зжалілись… Друге. Я говорила з хірургом — у тебе все гаразд. Не хвилюйся, операція відбулася вдало, вони тебе врятували. Прогнози тільки оптимістичні, будемо жити. І довго, і щасливо. Чекаю, коли тебе переведуть в палату, тоді про все й поговоримо. І наговоримось за всі ці дні.
Ми встигли перекинутись ще кількома словами, як біля нас виросла чергова медсестра.
— Побачення закінчено — дві хвилини минуло. Прошу вас вийти, бо мене виженуть з роботи за грубе порушення режиму. Застерігаю ще раз: цілувати хворого категорично заборонено. Йому ще не вистачало підхопити з вулиці якогось мікроба чи інфекцію… Навіть доторкуватись до чоловіка не раджу. Лише кивніть йому головою, посміхніться… Ну, ще повітряний поцілунок… Все, все, пішли, — і майже витягла дружину з реанімації.
Але ті дві хвилини побачення оживили мене, сколихнули, пробудили інтерес до життя і після них я став швидко видужувати, вишкрібаючись як із ями і на шостий день після консиліуму мені, нарешті, дали добро: можна переводити в палату. Санітарка, вмиваючи мене вранці, подивувалась моїй шестиденній щетині.
— Гарний, гарний з бородою. В палаті вже поголишся, прийдеш нарешті до тями і помолодієш. Навіть саме почуття, що ти вже не в реанімації, а у звичайній палаті, тебе швидко поставить на ноги.
Першим привітати мене «з переселенням» прийшов мій рятівник, хірург. Як завжди його привітні очі, що ховалися в густу сіточку дрібних зморщок-павутинок, були повні усміху й приязні. І взагалі він — сама доброта. Дванадцятий рік працює в хірургічному відділенні лікарні без єдиної відпустки! Це ж треба! У відділенні початок роботи о дев’ятій, а він незмінно з’являється о пів на сьому й відразу ж починає обходити хворих — і так дванадцять років підряд. Більше того, щосуботи він теж працює і лише зрідка дозволяє собі вихідний у неділю. Отакий чоловік.
Жуючи ґумку — його, здається, улюблене заняття, — він почекав, доки медсестра з блоку перев’язок зняла на моєму животі наліпки бинтів та салфеток, оглянув рану, шви, подавив живіт у кількох місцях, задоволено гмикнув, як замуркотів.
— Прекрасно! По видужуванню ви вже випереджаєте графік на добрих три-чотири дні! Просто приємно мати справу з таким пацієнтом. У вас, молодий чоловіче, — я був трохи старшим за нього, але він не тільки мене, а й усіх, з ким розмовляв, незмінно називав молодим чоловіком, — діло йде на добру, — тьху, тьху, тьху! — поправку. Завтра почну знімати перші шви. Сьогодні з вами побесідує дієтолог і почнемо запускати вам шлунок — власне, те, що від нього зосталося. Маленьку торбиночку без сальників. Себто без шлункових кислот, які довелося видалити. Але не переймайтесь, зрештою, поступово, за рік-два шлуночок ваш, чи те, що від нього зосталося, витягнеться — він має таку здатність і досягне відсотків вісімдесяти того, що у вас був. А кислоту для травлення вам замінятимуть пігулки. Їсти почнете з двох ложечок вівсянки і пари ковтків води. Через день аж цілу чашечку вівсянки вам принесуть. Шлуночок запрацює і ви поступово, поступово почнете повертатися до нормального життя — якщо так можна назвати життя на пігулках і дієті… Що я вам взагалі можу сказати, молодий чоловіче, — добрі його очі ховаються у ще густішу сіточку дрібних павутинок, — вам повезло. Вам неймовірно повезло! Ви народилися в сорочці! Ще на день-два забарилися б з операцією і… І я тоді не дав би за ваше життя і, даруйте, п’ятака. Слава Богу, ми встигли. В останній день, але встигли. Хоча й замість планової години п’ятнадцять хвилин провозилися з вами майже чотири години. — Ліквідовували ускладнення, яке вже було почалося, але ще не встигло набути незворотніх процесів. Витягли вас з того світу, з отієї чорнющої чорноти, даруйте за тавтологію, з отого провалля, у якому ви побували. Тепер радуйтесь життю і вчіться цінувати його. Кожний день, дарований Богом. Ба, навіть кожну його мить. Живіть довго й щасливо. Правда, до кінця днів ваших, виділених вам Господом, вам доведеться дотримуватись дієти щоденно, перед їжею вживати пігулки. Крім того, ми направимо вас на ВТЕК, де вам призначать інвалідність. Орієнтовно, другу групу. Але це дріб’язок, головне, що ви будете жити. І — радуватись життю. А це, думаю, не мало. Чи не так?.. І — насамкінець. Сьогодні, після крапельниць і всіх необхідних процедур, обережно зведетесь і посидите в ліжку хвилин десять-п’ятнадцять. Якщо в голові не запаморочиться — так же обережненько встанете. Точніше, зсунетесь з ліжка, тримаючись за бильце. Трохи постоїте, звикаючи до вертикального положення, потім — але під страховкою дружини — пройдетесь по палаті. І навіть… Навіть можете підійти до вікна. В обнімку з дружиною, і подивитесь, який за вікном світ білий, розчудесний! Він взагалі прекрасний, наш єдиний і ні з чим не зрівняний світ білий, а для вас він зараз буде просто неймовірно прекрасним, коли людина нарешті відчуває, що ж таке насправді життя. — Посміхнувся. — Ви знаєте, що таке озон?