Тарас Завітайло
В тіні янгола смерті
Пролог
— Отже, цим і скінчилася Велика битва під курганом, так, діду? — запитала струнка русява дівчина років вісімнадцяти в старого сивого козака.
Той кивнув головою.
Козак і дівчина сиділи в саду, неподалік невеликої біленької хатини: козак сидів на товстій березовій колоді й курив, дівчина — навпроти нього вишивала на маленькому стільчику.
— Ух! Аж мороз по шкірі йде… — Дівчина з повагою дивилася на діда своїми чорними, як смола, очима.
Раптом з-за стогу, що стояв одразу за садом, з’явилося усміхнене вусате обличчя водяника Никодима.
— Хе! Хіба то страшне, Орисько? Поживи, ще й не таке побачиш! — сказав він, провівши рукою по пишних вусах.
— Тьху на твою дурну голову! — роздратовано вигукнув козак і почав вибивати з люльки попіл. — Ще чого добро, наврочиш, чудо болотяне!
— Ех, постарів ти, Сивий, — зітхнув Никодим, який, на відміну від козака, анітрохи не змінився. — Онуків уже нажив…
Козак понурив голову.
— І сердишся дарма, — продовжував водяник, — сам же хотів, щоб Ориська знахаркою стала, то чого тепер злишся? На світі всякого повно, від усього не вбережеш… А я не лякаю, а застерігаю.
Андрій мовчки забив і знову розкурив свою люльку.
— Авжеж, Орисю, правду Никодим каже, — сказав згодом він.
Але дівчина лише лукаво всміхнулася і підморгнула водяникові.
— Ух і мала! — засміявся Никодим. — Гаряча кров, як у діда замолоду. У нього вдалася!
Орися й собі розсміялася.
— Діду, — раптом звернулася вона до Андрія, — а з чого все почалося?
Козак здивовано подивився на онучку.
— Що саме, дитино?
— Ну, як ви усі познайомилися?
Водяник при цих словах чомусь запосміхався. Козак глянув на нього і собі посміхнувся.
— Якби не оце чудо, — кивнув він на водяника, — то не топтати б мені рясту вже давно! Ой як давно…
— То розкажи! — дівчина опустилася на коліна біля діда, взявши його натруджені мозолисті руки у свої.
Козак зітхнув.
— Хай Никодим почне, а я, коли що, підхоплю.
Водяник сів коло Андрія і теж закурив люльку. Очі його дивилися кудись удалечінь, і він бачив, наче зараз…
Характерники
1
На березі Інгульця, на узліссі Чорного лісу, саме там, де Чорний шлях, що ним татари найчастіше йшли на Україну, вертав до річки Синюхи і, перетинаючи її бродом, залишав Умань по праву руку й тягнувся далі межиріччям, у високих бур’янах коло багаття, над яким висів казан з кулішем, сиділо двоє чоловіків.
Один з них зросту був величезного, мало не у два людських, увесь зарослий і з довгою кошлатою бородою. Зодягнений він був у смугасту сорочку, такі ж смугасті штани, а взутий у новенькі личаки. Справа коло нього лежав величезний вершляг. Другий чоловік доводився братом велетню, на лице був його точною копією, навіть вдягнений був так само, єдине, що відрізняло його від брата, так це те, що зріст він мав мало не втричі менший. З лівого боку в нього висіла коротка крива шабля. Перед чоловіками стояли дві чарки і величезний, до половини повний, бутель з мутнуватою рідиною. Судячи з запаху, яким несло з величезного бутля, у ньому було не що інше, як горілка. Чоловіки різалися в «дурня». Трохи поодаль, праворуч від них, ріс молодий дубок, а до нього за шию була прив’язана болотяна відьма — потвора яких світ не бачив! Темношкіра, суха, як тріска, усе її кощаве тіло вкривали рідкі чорні волоски, пальці на руках і ногах були довгими і вузлуватими, з перетинками і чималими пазурами, а на морду — ну викапана жаба! Відьма тяжко дихала, відкривши ікласту пащу й висолопивши рожевий язик, і час від часу однією рукою втирала рясно вкрите крапельками поту чоло.
Менший чоловік саме заходив.
— А оце тобі, Кулако, король!
Велет одразу помастив короля по вусах тузом.
— Туз, Жменько! А тепер — приймай! — І виклав три кралі з козирною.
Жменька ображено відкопилив губу.
— Ну як же це я другу кралю прогавив, га?! От бевзь!..
Кулака весело затягнув:
Затим він встав і, потираючи руки, підійшов до потвори:
— Ну що, красуне болотяна, підставляй лоба!
Та враз зібгалася, вхопилася за голову і заверещала:
— Ой-йо! Знову ти, Жменько, програв! Ой-йо! Заб’є мене Кулака!