І пішли б собі козаки до Мойші чарчину-другу перехилити, якби тієї миті не сталася просто-таки небачена річ.
Через майдан, прямо до курінного, перевалюючися з ноги на ногу, йшов невисокий, кривоногий чоловік з бойовим топором за поясом. У чоловіка була довжелезна, аж до колін, борода і таке ж довге волосся. Козаки ішли йому назустріч і, проходячи мимо, на мить зустрілися поглядами. Обидва характерники здригнулись і перезирнулися, а чоловік, як ні в чому не бувало, пішов собі далі.
— Сивий, так це ж… — прошептав Бородавка і затнувся.
Андрієві теж мов заціпило. Обидва обернулися. Чоловік підійшов до курінного і вклонився.
— Здоров, курінний, — якось дивно пробулькав він.
— Здоров, коли не жартуєш, — спокійно відповів Вернидуб і став пильно розглядати незнайомця.
— Це треба бачити, — прошептав Андрій, але Бородавка промовчав.
— Козакувать хочу, — продовжив прибулий.
Бородавка крекнув.
— Блага справа, — сказав курінний. — Хто будеш? Кацап?
Чоловік призадумався.
— Я? Мабуть, кацап, — погодився він, очевидно не зовсім зрозумівши значення слова «кацап».
— А чого козакувать надумав? — запитав курінний, не зводячи з дивного гостя очей.
— Та от, надумав, — ухильно відповів той.
— А в Христа віруєш?
— Ще б пак! Мені й не вірувати!
— А в Святу Трійцю?
Чоловік красномовно розвів руками і запосміхався.
— Перехрестися!
Посмішку з обличчя прибулого як вітром здуло. Час ішов, чоловік м’явся, а курінний уже супив свої густі сиві брови.
— Виручати дурня треба, — сказав Бородавка.
Андрій кивнув.
— Ну? — Вернидуб запитально подивився на мужичка.
Андрій рішуче підійшов до незнайомця.
— Здоров, друже! Прости, не признав! — вигукнув він, обійняв бороданя, від якого немилосердно несло тванню, і шепнув на вухо: — Підігравай, дурню!
Чоловік розгубився, але зметикував, чого від нього хочуть, і собі обняв Андрія.
— Здоров, брате, здоров! — І пошепки сказав: — Никодим.
— Никодиме, це ж я, Сивий! — продовжував Андрій. — Невже теж не признав?
— Даруй, не признав, — винувато сказав чоловік.
— Ох, Никодиме, Никодиме! — Андрій узяв його за плечі і злегка відсторонив. Вернидуб здивовано спостерігав за цією сценою.
— Прости, батьку, що втручаюся, воно, начебто, і не по закону, але Никодим знавав ще мого покійного батька!
— Так, — підтвердив Никодим, — знавав.
Курінний одразу зм’як.
— А-а-а… Ну, раз така справа… — стенув плечима отаман і вже хотів був розпитати незнайомця, звідки прийшов і як знайшов шлях на січ, та Андрій уже потягнув незнайомця за собою до «Чопика». Бородавка поспішив за ними.
По дорозі до корчми росла стара груша, і Андрій зупинився під нею.
— Ну ти даєш, брате! — не приховуючи подиву, сказав він незнайомцеві. — Козакувати, виходить, надумав?
Чоловік уважно роздивлявся молодого козака.
— У Дніпрі не сидиться? — запитав Бородавка, з-під лоба дивлячись на прибулого.
Але бородань лише задоволено вишкірився.
— Характерники? — запитав він.
— Так, — відповів Андрій. — Я — Андрій Сивий, а це — Степан Бородавка. А ти, виходить, водяник Никодим?
— Водяник Никодим, — ствердно кивнув той.
Андрій дивився на водяника, як на восьме чудо світу.
— Ти ж зроду не перехрестишся! Ти що, «кацапе», не знав, як у запорожці приймають?
— Не знав… Спасибі, що виручили, — подякував він козакам.
— Та нема за що, просто я такого ще не бачив: водяник у запорожці лізе! З чого б це дива?
— Сивий?
— Ну.
— Я, Сивий, ближче до своєї братії перебрався. Друзяки мої всі коло людей живуть, один я по болотах валандаюся… Нудно, знаєш, одному, — пояснив водяник.
— А що за друзяки? Теж водяники? — запитав Бородавка.
— Та ні. Один домовик млиновий, Вітряком зветься, а другий — конюшний, Коник.
Бородавка і Сивий перезирнулися.
— Це той, що в курінній конюшні недавно оселився? — здивувався Андрій.
Водяник з тривогою глянув на козаків.
— Відкіля ви його знаєте?
— Пиво з ним учора вночі пили, — відповів Бородавка. — Одразу видно — славний, хоч і нечисть.
Водяник недовірливо покосився на козаків.
— А не брешете?
— Собаки брешуть, — образився Бородавка. — Кажу — пили, значить, пили.
Никодим, здається, повірив.
— Ну гаразд, пили, то пили… Ех-ех-ех… — зітхнув раптом він.