Герці на Січі були справою звичайною. Зазвичай ці двобої закінчувалися загальним сміхом та дружною пиятикою і були безкровними, якщо не зважати на незначні подряпини. У випадку ж, коли важке поранення спричиняло каліцтво або смерть, винуватець суворо карався, доходило навіть до забиття кийками.
— Дивіться не перестарайтеся, — попередив Бородавка.
Іван напав несподівано. Його шабля блискавично зринула в повітрі, але водяник спритно відбив удар. Шабля свиснула знову — цього разу водяникові прийшлося позадкувати, але посмішка не зникла з його обличчя. Козаки знали, що Колій вправно володіє шаблею, і були впевнені в його перемозі.
— Ну, Іване, дай йому перцю! — кричали з юрби одні.
— А хто це? — вказували на водяника інші.
— Якийсь кацап Никодим, — відповідали треті. — Кажуть, знався з батьком нашого Сивого.
— Донський?
— А дідько його зна!
Андрій і Бородавка були на боці водяника.
— Давай, Никодиме! — кричав Андрій.
— Не схиб! — підтримував Бородавка.
Никодим відступав, Іван брав гору.
— Нарубай краще Мойші дров! — кепкував Колій.
— Ще встигну! — відповідав водяник і, відбивши напад козака, сам зненацька перейшов у наступ. Топір його крутився все швидше й швидше. Іван відступав, а Никодим завертів «млин», та так швидко, що топір аж засичав, розсікаючи повітря. Козак зробив відверту спробу знову перейти в наступ, але водяник присів, крутнувся — і всі зойкнули… Іван як укопаний застиг з піднятою шаблею, а топір Никодима зупинився в дюймі від живота козака.
— Отут би й був тобі гаплик, козаче, — спокійно сказав водяник і опустив топір.
Запорожці схвально загули.
— Я такого зроду не бачив, — сказав козак, ховаючи шаблю до піхов. — Дай-но я тебе обійму! — І щиро обняв Никодима. — Нагнав ти на мене страху, хоч я й не з полохливих!
Водяник широко посміхнувся і крикнув юрбі:
— Гайда в корчму! Усі, хто є! Пригощаю!
Усі козаки дружно повалили в «Чопик».
— А точно залишитися не можеш? — запитав Колій водяника, сівши за стіл.
Никодим зітхнув.
— Не може, — відповів за нього Андрій.
— Шкода, — і собі зітхнув Колій.
І стали козаки гуляти. А гуляли в ту пору, скажу я вам, славно — горілка і пиво лилися рікою, співали й танцювали до знемоги!
Сиділи козаки в корчмі недовго. Лише по три чарки хильнули, як раптом хтось узяв бандуру, вдарив у струни, і гучна юрба запорожців висипала з корчми на майдан. За столом лишилися лише водяник і характерники.
— І куди ти тепер? — запитав Никодима Андрій.
— Спершу до Черкас — на базар треба, а потім зберу своїх — і на Інгулець. Відьом болотяних душити.
— А що ж вони — невже так допекли? — запитав Бородавка.
Никодим насупився.
— Винокурню розгромили, без горілки всю братію лишили, — буркнув він.
Андрій голосно розсміявся.
— Степане! Так ці шельми на Інгульці горілку гнали!
Але Бородавка засумнівався.
— Стривай, Сивий, тут ще щось має бути… Щоб через горілку горлянки різати… Що вони ще накоїли?
Никодим опустив очі долу.
— Друга нашого, лісовика Сомка задрали, трясця їх болотяній матері, — глухо відповів водяник.
Запала тиша. Характерники мовчки дивилися на водяника. Гірка новина грудкою застигла в горлі.
— Чуєш, Степане, — сказав нарешті Андрій надтріснутим голосом, — однак ми без діла сидимо, а тут таке… Мо’ допоможем?
Бородавка задумливо теребив вуса. Никодим йому явно подобався.
— Згода, — кивнув старий характерник.
— То як, Никодиме, візьмеш нас з собою? — звернувся Андрій до водяника.
— Візьму, — моментально відповів той. — Тоді так: спершу до відьом на побачення, а тоді в Черкаси… — І, трохи помовчавши, спитав: — Сивий, чуєш?
— Ну?
— А що таке «кацап»?
Характерники так і покотилися від сміху.
5
Тиждень по тому, якось надвечір, на дорозі, що веде до придніпрового села Очеретянки, показалися троє вершників. Були це водяник Никодим і характерники Сивий та Бородавка.
— Треба ж таке, Сивий, — говорив Бородавка, — що ця нечисть саме в Очеретянці живе!
Андрій непевно кивнув.
— Гапку побачиш, — так, мов би між іншим, вів далі Степан.
— Побачу.
— А хто вона, ця Гапка? — запитав водяник.
— Відьма, — відповів Бородавка.
— Не відьма, а знахарка, — поправив його Андрій. Старий характерник лише крекнув.