Ліворуч від дороги, майже коло самого села, був ставок, і водяник притримав коня.
Ставок був круглим, як те блюдце. З боку від дороги над ним росли величезні верби, які купали свої довгі коси вдень у блакитних, а зараз, під вечір, потемнілих водах. Протилежний берег заріс густим очеретом, що краєм ставка тягнувся до самих верб, а за стіною очерету видно було густу діброву. Цей невеликий ставок був таким глибоким, що жителі Очеретянки навіть легенди про нього складали, і, чесно кажучи, користувався він недоброю славою…
— Савко! — голосно крикнув Никодим.
У прибережних очеретах щось зашаруділо, і відтіля показалася бородата істота.
— Здоров, Никодиме! — Істота відразу недовірливо покосилася на козаків.
— Майже свої, — посміхнувся Никодим. — Характерники.
— А-а-а… — простягнув незнайомець і виліз з очерету. Зросту він був такого ж, як і Никодим.
— Ще один водяник! — вигукнув Бородавка.
— Сам, значить, приїхав, — сказав Савка, не завваживши здивованого захоплення характерника. — А ми з Вітряком до тебе на Інгулець гуляти зібралися…
— Не буде гульні. Кляті відьми винокурню розгромили і випили горілку, а Сомка задрали всмерть…
Савка витріщився на Никодима, як баран на нові ворота.
— Ай-ай-ай! Що ж робити?
— Пики тварюкам нам’яти, — відповів Никодим, на що Савка невдоволено скривився.
— Це ж їхати тре’…
— Тебе ніхто й не кличе, — сердито сказав Никодим. Хто-хто, а він добре знав важкого на підйом Савку. — Сиди у своєму болоті. Я за Вітряком приїхав. Як тут у вас?
— Вітряк з Козодоєм посварився і дав йому прочухана, а так усе тихо. Ну, то я теє… піду, мабуть?..
— Давай, — відповів Никодим і повернувся до козаків: — Гайда, хлопці, до Вітряка!
І всі троє подалися до млина, що стояв неподалік від ставка.
Сутеніло швидко, і на тлі червоної заграви заходу млин понурою громадою одиноко здіймався серед поля. Роботу вже давно було скінчено, і тиша кругом аж дзвеніла.
— Вітряку! Де ти там? — гукнув Никодим. — Вилазь, курвий сину!
У відповідь на його крик на млині щось шурхнуло, скрипнули двері, відкрилися і відразу закрилися.
— Вітряку! — знову погукав водяник.
Зсередини почувся голос.
— У! Никодим?
— Я.
— А з ким ти?
— Не бійся, це козаки-характерники, друзі мої.
Двері знову скрипнули, і на порозі з’явився невисокий, коротко стрижений «під макітру» чоловік.
— Здоров, Никодиме! — сказав він і почав спускатися сходами. Зістрибнувши з останньої сходинки, він став навпроти козаків.
— Ось познайомся, — представив водяник козаків, — Андрій Сивий і Степан Бородавка, характерники.
Домовик потис руки козакам.
— У! Вітряк, домовик.
— Я знавав вашого брата, — зауважив Бородавка.
— Та ну? І де? — здивувався Вітряк.
— В одному селі під Києвом. Я тоді роками був, як ото зараз Андрій. Мельник просив, щоб я його прогнав.
— І що?
— А нічого! Переконав мельника, що ви — корисні.
Домовик вдоволено посміхнувся.
— Це вже точно, що корисні! А ти чого приїхав? — звернувся він до Никодима. — Ми з Савкою оце якраз до тебе збиралися, на Інгулець, погуляти.
— Відпадає гульня наша, як гній від підошви, — відповів водяник.
— А що трапилось?
— Відьми… Знайшли схованку, тварюки!
Очі вітряка округлилися.
— А Сомко?
— Нема Сомка. Загинув.
Вітряк зціпив зуби і стис кулаки.
— У-у-у! У-у-у! — завив він.
— Я тому й приїхав, щоб тебе забрати. Ось і козаки зі мною на відьом іти погодилися, та ще двоє лісовиків — пам’ятаєш, я розповідав, — Жменька і Кулака?
— Пам’ятаю. На тараньку висушу тварюк!
— Кого? — не зрозумів водяник. — Лісовиків?
— Відьом!
— Ну, ви тут поспілкуйтеся, — втрутився в розмову нечисті Андрій, — а ми з Бородавкою в село.
— До Гапки? — Никодим хитро підморгнув Андрієві.
— Не твоє діло, — відмахнувся Андрій.
Водяник єхидно хихикнув.
— У! Коли характерник, — не втримався й Вітряк, — то не здивуюся, до якої Гапки… До відь…
— До знахарки, — сердито обірвав його Андрій, і домовик прикусив язика.
— Ну, бувайте, я завтра вдень зайду, — сказав Никодим козакам і взяв Вітряка під руку. — Ходімо. У мене в торбі гостинці, я розкладу, а ти клич Савку й Козодоя. Пом’янемо Сомка.
Вітряк насупився.
— З Козодоєм пити не стану! У! Та й зараз він бозна-де, я йому сьогодні прочухана дав, а Савку покличу.