Про що далі говорила нечисть, козаки вже не чули, бо, заплигнувши на коней, подалися на інший край села — до знахарки Гапки.
Село спало. Проїжджаючи повз сонні хати, козаки не зустріли жодної живої душі, тільки собаки, пронизливо гавкаючи, зрідка вибігали до приїжджих, і козаки відганяли їх нагайками.
І от вони під’їхали до невеликої біленької хатини, у віконці якої ще світилося. Прив’язавши коней коло тину, козаки розсідлали їх і насипали в жолоб, що стояв під тином, вівса.
— Я потім напою, — сказав Бородавка.
— Гаразд, — відповів Андрій. — Ходімо.
І козаки, підійшовши до хати, постукали в двері.
— Відчиняй! — крикнув Бородавка.
— Кого це там принесло сере ночі? — долинув з хати зичний і невдоволений жіночий голос, і за мить за дверима почулися кроки.
— Свої, бабо Галю, відчиняйте! — відповів Андрій.
— Сивий, ти? — запитав інший, м’який і привітний голос, і двері відразу відчинилися. На порозі стояла невисока, струнка жінка з розпущеним волоссям.
— Андрію! — радісно вигукнула вона.
З-за спини Андрія показався Бородавка.
— І Степан тут! Заходьте, заходьте, гості дорогенькі! — радісно щебетав усе той же приємний голос.
Козаки скинули шапки, перехрестилися, вклонилися і зайшли в хату.
— Здрастуй, Гапко! Здрастуйте, бабо Галю!
Справа, коло печі, сиділа літня жінка, досить огрядна, з повними щоками і подвійним підборіддям; на голові її був очіпок. Жінка пряла.
— Здоров, козаки! — посміхнулася баба Галя і відклала прядиво.
— Накривайте стіл, хазяєчки! — сказав Бородавка.
Козаки відстебнули шаблі і поставили їх у кут. Жінки заметушилися і стали накривати на стіл. Козаки сіли на лавку.
— Сподіваюся, надовго? — запитала Гапка і ніжно глянула на Андрія.
Козак зніяковів.
— Та завтра ж і їдемо. Справи, — непевно відповів він.
Жінка, здалося, теж зніяковіла.
— Що ж так? Півроку не бачилися, а ти вже їдеш… Я чула, похід був?
— Був, — сухо відповів Андрій.
— Вдалий? — запитала Гапка, і її голос був уже не таким радісним.
— Не те слово! — відповів Бородавка.
Тієї миті фіранка на печі відсунулася, і відтіля показалося личко дівчинки років шести. Чорні, як смола, коси були розпущені, а карі очі з зацікавленням розглядали козаків.
— Хто це? — здивувався Андрій.
Гапка повернулася до дівчинки.
— Пташка. Ми знайшли її в степу зі знайомим знахарем. Вона в нього живе в лісовій хатині, але зараз знахар кудись у справах подався, а мені Пташку залишив.
— Цікаво, цікаво… Що за знахар такий? — Андрій підозріло глянув на Гапку.
Та зрозуміла, куди він хилить, і відмахнулася.
— Тю на тебе! Знайшов до кого ревнувати… Та цьому знахарю сто літ в обід! Та й мені, крім тебе… — Жінка зашарілась і змовкла.
— Пташка? — запитав Бородавка. — А що за ім’я таке дивне?
— Сирота не розмовляє, — відповіла баба Галя, — лише щебече по-пташиному.
— Лягай спати, Пташко, — сказала Гапка, і дитяче обличчя зникло за фіранкою.
Жінки накрили на стіл, і всі сіли вечеряти.
— Ух, лєпота! — потягнувся Бородавка, відклавши ложку. — Ви як собі хочете, а я спати. Бабо Галю, де я можу кинути свої старі кості?
— Кості! — розсміялася жінка. — Он яке барило відгодував!
— Но-но! — пробасив Бородавка і підморгнув бабі.
Баба вказала Бородавці на припічок, куди козак відразу і влігся.
— Прогуляємося? — звернувся Андрій до Гапки. Жінка кивнула.
Вийшовши з хати, вони пішли по стежині, що вела до Дніпра. Ішли мовчки. Ніч була тиха і зоряна, над Дніпром висів молодик і сріблив своїм світлом тихі води могутньої української ріки.
— Андрію, що ж так? — першою заговорила Гапка. — Хоч би день побув…
Козак зітхнув.
— Не засмучуйся. До осені походів не буде, так що чекай. Я на Інгулець, і назад.
Вони присіли на повалену вербу, що лежала коло самої води, і Андрій обняв Гапку.
— Ех, козаки, козаки… Чекаєш вас не дочекаєшся, а ви, як вітер вольний, — прилетіли, покрутились, і полетіли далі… — Жінка зітхнула і всім тілом прилинула до козака. — Обійми мене, коханий, міцно-міцно… Боже! Як давно ми не бачилися!
Боже! Як давно вони не бачилися!
І — о, Боже! — прости їм, молодим і закоханим, усі їхні «гріхи».
6
Сонце піднімалося з-за діброви, граючи позолотою на легких брижах ще сплячого ставка. Село Очеретянка привільно розкинулося на високому березі Дніпра. Досить велике, воно потопало в зелені садків. Плетені паркани, «прикрашені» щербатими макітрами та горщиками, обгороджували великі охайні хати з городніми ділянками біля них, а за городами ген аж до самого обрію тягнулося золотаве море пшениці.