Хата Гапки і баби Галі стояла прямо на крутому березі Дніпра, і від перелазу до ріки вела вузька стежина. По дорозі від млина до хати вже під’їжджав Никодим.
— Сивий, Степане! — крикнув він, не злізаючи з коня.
На поріг вийшов Андрій.
— От не спиться тобі, нечисть болотяна!
За Андрієм вийшли Гапка і Бородавка. Баба Галя ж поралась коло кіз і висунула голову із сараю.
— А це що за диво бородате? — запитала вона.
— Никодим, — відповів водяник, — кацап! — І зіскочив з коня.
Гапка якусь мить уважно приглядалася до нього, а потім зойкнула:
— Андрію! Це ж водяник!
Никодим скривився і підніс вказівний палець до губ:
— Ш-ш… Кацап.
Гапка по-змовницькому кивнула.
Андрій здивувався: надто вже спокійно Гапка до цього поставилася.
— А де Вітряк? — запитав, вийшовши надвір, Бородавка.
— Та оце ж… страшно йому на люди показуватися. Боїться, що затюкають…
— Що за Вітряк? — запитала Гапка.
— Домовик ваш млиновий, — сказав Андрій і насторожено глянув на Гапку. Та лише байдуже стенула плечима і відповіла:
— А-а-а! Чула про нього. Нехай приходить, ми-то вже точно не затюкаємо.
— З якого це дива ти така поступлива до нечисті? — здивувався Андрій.
— Та так, — ухилилася від відповіді Гапка.
— Гаразд, Никодиме, клич Вітряка, — сказав Бородавка.
Водяник повернувся на диво швидко, і вже не сам — на коні позаду нього сидів Вітряк. Вони спішилися з коня. Баба Галя сплеснула в долоні.
— Водяник і домовик! Оце так компанія у вас, хлопці!
Вітряк шаркнув ногою.
— Драстє. У!
— Ну, коли всі в зборі, ходімо снідать, — сказала Гапка.
Тим часом у двір вийшла Пташка. Була це худенька і струнка дівчинка. Вона спершу з цікавістю розглядала Никодима і Вітряка, а потім ураз зайшлася жайворонком.
— У-у-ух! — ухнув Вітряк. — Як красиво!
— Дивна дівчинка, — буркнув про себе водяник, і всі зайшли в хату.
За сніданком Андрій розповів, як Никодим хотів записатися в ряди запорожців, і всі щиро сміялися з того, а найбільше сам Никодим. Незабаром козаки і нечисть стали збиратися в дорогу. Андрій сказав Гапці.
— Коней ми в Очеретянці залишимо, а самі візьмемо дуб. До Інгульця Дніпром підемо. Проведеш нас до ріки?
Гапка кивнула. Їй зовсім не хотілося так скоро розставатися з козаком, та виду вона не подала і таки провела дивну компанію до пристані.
Сонце вже перейшло за полудень, коли дуб з козаками і нечистю відплив від берега. Гапка стояла на березі й махала рукою.
Хоча вода на Дніпрі зараз стояла досить висока, подорож ним у будь-яку пору була небезпечною — через пороги. На Дніпрі цих величних творінь природи налічувалося рівно дев’ять. Гострими пасмами скель піднімалися вони з дна могутньої ріки, перегороджуючи воді шлях. Вода тут вирувала і ревіла, як у киплячому казані, і ревіння це чулося за багато верст. Незліченні нуртовища запросто могли закрутити, затягти і рознести на друзки човен, що стрімко йде до них. Лише божевільні діти запорізьких привіль — козаки — насмілювалися плавати тут. Справа ця вимагала особливого вміння і неабиякої майстерності. Досвідчені козаки-лоцмани, знаючи найбільш безпечні місця, довгими жердинами скеровували свої судна в потрібному напрямку, уникаючи, здавалося б, неминучої загибелі.
Більші судна справлялися річкою за допомогою канатів. Один невірний крок — і заплаче десь на Україні сива мати або вдарить себе в груди осиротіла вдова. От що чекало переду дуб!
Крім порогів, небезпеку становили й «щітки» — так запорожці називали підводні скелі.
Вітряк, хоча й бував раніше на Низу, але по ріці ще не ходив жодного разу і тому помітно нервувався.
Дуб підходив до першого порога — Кодацького. Ще здалеку було чути несамовите ревіння води, що падає.
— У-у-у! До берега давай! — закричав Вітряк і вчепився побілілими пальцями в борт дуба.
— Не можна до берега, — спокійно відказав Бородавка, — там нам амінь буде. Розіб’ємося. Прохід по середині.
Степан і Сивий узялися за довгі жердини, а водяник сів на стерно.
— У-у-у! Потопите мою грішну душу! — завив домовик.
Дуб пішов у вузький прохід між скелями і зірвався в безодню. Вітряк зі страху заплющив очі… Але човен, вправно виляючи між гострих каменів, вийшов на тиху воду.