Домовик полегшено зітхнув.
— Ух!
— А тепер можна і до берега пристати, — сказав Андрій; Вітряк завзято закивав.
Правий берег Дніпра був скелястий, поритий балками і порослий дубовими лісами, лівий же, був рівнинний, і лісу росло там лише по річці Самарі.
Човен причалив до піщаної коси правого берега, і всі вийшли.
— Тут підкріпимося і перепочинемо, а потім підемо далі, — сказав Бородавка.
Берег тут здіймався не так круто, тож можна було вийти до лісу, що шумів над Дніпром.
— Вогонь розпалити, чи що? — запитав Никодим.
— Аякже, — відповів Андрій, і всі пішли до лісу за хмизом.
Щойно вони зайшли в ліс, як Никодим і Вітряк стали тривожно оглядатися, і це помітив Андрій.
— Чого це ви? — запитав він.
— Тихо! — сказав Вітряк. — Чуєш, Никодиме?
— Чую, — майже пошепки відповів водяник.
В цей момент кора столітнього дуба, що ріс прямо перед ними, тріснула і розійшлася. Відкрилося широке дупло, а відтіля показалася голова.
— Потороча! — в один голос вигукнули всі четверо.
— Лісова! — додав Бородавка.
Істота нічим не відрізнялося від тієї, яку козаки бачили в степу, хіба що тільки шерсть її була чорнішою. Потороча посміхнулася і закивала головою. Вітряк швидко відшукав у траві пару жолудів і простягнув істоті. Потороча їх узяла, ще раз посміхнулася і сховалася в дуплі. Кора стала на місце.
— Це ж треба! Тиждень тому степову бачили, а тепер і лісова явилася!
— У! Добрий знак, — зауважив Вітряк.
— Авжеж, — підтвердив водяник.
— А скажи, Никодиме, або ти, Вітряку, — звернувся до нечисті Бородавка, — яка добріша, а яка зліша — лісова чи степова?
— Якщо їх не чіпати, то обидві добрі, — відповів Никодим.
— У! А коли зачепиш — добром не минеться, — додав Вітряк.
Андрій лише посміхнувся. З такими авторитетами не посперечаєшся.
Набравши хмизу, чесна компанія спустилася до Дніпра. Тільки-но розпалили багаття, Никодим наштрикнув на прутик шматочки сала і почав їх смажити.
— От скільки живу, — почав Бородавка, — усе намагаюся з’ясувати, хто вони, ці поторочі? Ніхто нічого толком не каже. Може, ви знаєте?
Никодим і Вітряк перезирнулися.
— У! Може, і знаємо, — відповів домовик.
— Так розкажіть, — попросив Андрій.
— Розкажи, Вітряку, — кивнув Никодим.
Домовик зручно вмостився на великому плескатому камені і гордо почав:
— У-у-у! Давно це було! Людина тоді тільки з’явилася на берегах цієї могутньої ріки і ще не встигла наробити лиха на цій землі. Ріс на одному острові, що тепер ви його Хортицею називаєте, великий древній Дуб. Ліку рокам його нема й не було, бо стояв він від самого сотворення світу. У вітах його бавилися мавки, і всякому під ним спокій був. Вовк зайця під ним не торкне, травинка не всохне!
— Ладно розповідаєш, — зауважив Никодим.
— Але прийшли люди. У! І принесли з собою насіння розбрату. І в степах, і в лісах неправда панувати стала. Подивився на це Дуб і сказав: «Зло на моїй землі сталося! Немає правди! Так пошлю ж я дітей своїх поміж людей і нечисті: тим, хто неправду на моїй землі творити буде, — на погибель, а тим, хто правду — в допомогу!» Відкрилося дупло і вийшли з нього поторочі. Ті, що чорні, по лісах розбрелися, а ті, що сірі, по степах. Тому-то поторочі тільки на привіллі запорізькому й живуть, позаяк землі ці великому Дубу належать! І будуть поторочі на землі цій, доки не всохне остання гілка того Дуба!
— Цікаво, — задумливо мовив Андрій.
Бородавка лише прокашлявся і підкинув у вогнище хмизу.
— Дуже вже на казку схоже, — помовчавши, сказав він.
— У! Так усе й було! — заперечив Вітряк.
— Точно, — підтвердив Никодим.
— Гаразд, — сказав Андрій, — час рушати далі.
І дуб пустився далі по Дніпру — до нових порогів, які, починаючи від першого Кодака і закінчуючи Вільним, займали відстань майже у шістдесят верст.
З перевалами і привалами, за кілька днів козаки дісталися гирла Інгульця. Береги його були порослі густим верболозом. Річка ця була неширокою, але на ній було чимало коловоротів і підводних скель, тож козаки ніколи не ходили по ній.
— По Інгульцю дуб не пройде, — сказав Бородавка, — там одні щітки та нуртовища. Та й відьом болотяних там нема.
— Відьом у плавнях ловити будемо. Лісовиків забрати треба, — сказав Никодим.
Вирішили, що Вітряк з Бородавкою залишаться тут, на Інгульці, а Никодим з Андрієм відправляться до Чорного лісу.