— Вони на узліссі живуть, — пояснив Андрієві водяник, — у річці рибу ловлять і юшку варять.
Сивий і Никодим пішли догори, вздовж берега Інгульця, пробираючись через густі зарості верболозу.
— Я, чесно кажучи, — сказав Андрій, — ніколи тут не бував.
Водяник важко дихав.
— Я сам берегом уперше йду. Зазвичай добираюся вплав. Так зручніше і швидше.
— Кому як, — зауважив Андрій.
Лише під вечір дісталися вони потрібного місця. Ще здалеку помітили димок, що тоненьким стовпчиком здіймався в надвечірнє небо, а підійшовши ближче, почули й запах юшки.
— Агов! — закричав Никодим. — Друзяки!
Лісовики сиділи коло багаття і грали в карти. Побачивши водяника, вони облишили гру, встали і вітально замахали руками. Але коли Никодим і Андрій підійшли ближче, лісовики помітно захвилювалися, коли побачили, що з Никодимом людина. Андрій же був вражений гігантськими розмірами Кулаки.
— Помагайбі, лісовики! — привітався водяник.
— Здоров, Никодиме, — відповіли брати, не зводячи очей з Андрія.
Водяник зрозумів, що лісовики хвилюються, і поспішив заспокоїти їх.
— Це свій. Козак-характерник, добрий чаклун тобто. З нами ще один такий є, Бородавкою зветься, і домовик Вітряк. А це Андрій, Сивий.
Козак скинув шапку і вклонився лісовикам. Лісовики теж пошанували гостя поклоном.
— Оцей здоровань, — продовжив далі Никодим, — Кулака, а менший, його брат, — Жменька.
— А ви не наші? — запитав Андрій. — Не запорізькі?
— Ні, — відповів Жменька, — муромські ми.
Андрій кивнув.
— По говорі чую.
— А де ж домовик і другий козак? — запитав Кулака.
— Чекають на Дніпрі, — відповів Андрій.
Козак і нечисть сіли під розлогим кущем верболозу.
— Добре, що до нас перебралися, — сказав Андрій, — у нас лісовиків зовсім мало лишилося, а от хащунів розвелося — гай-гай…
— Еге ж, — погодився Жменька, — ми вже двох піймали, але далеко в ліс іще не ходили.
— Вирішили осісти в Чорному? — запитав водяник.
— Так, — відповів Кулака. — Нам тут подобається!
Жменька теж ствердно кивнув і сказав:
— А людину ми вперше так близько бачимо. Чаклун, кажеш?
Сивий кивнув.
— А з нашими волхвами каші не звариш! Капостять.
— Ями вовчі риють з колами, — додав Кулака.
Андрій зсунув шапку на потилицю.
— Ніде правди діти, і серед наших усякі трапляються… Але характерників не бійтеся! Ми на боці білої нечисті.
Кулака посміхнувся і демонстративно погладив свій вершляг.
— А ми, друже, нікого й не боїмося. Хто тіко дорогу нам перейде, хай на себе потім і нарікає!
— А хто з добром, — додав Жменька, — тим і раді! — І жестом запросив гостей: — Повечеряєте?
— Питаєш! — сказав Никодим, погладивши свій живіт. — Оце ми завжди раді!..
— То ми як, разом з козаками на відьом підемо? — непевно поглядаючи на козака, пошепки спитав Кулака у водяника.
— Атож, — відповів водяник.
Споночіло.
— Ну, будемо спати, а то ми з Сивим вже ніг не чуємо, — потягнувшись, сказав Никодим. — А вранці на Дніпро рушимо.
Лісовики погодилися.
Козак і водяник нарізали очерету, постелилися, лягли і вкрилися гіллям ліщини, рятуючись від настирливих комарів, що так і роїлися над їхніми головами.
Заснули швидко, заснули всі, крім водяника. Думки про завтрашній похід роїлися, як ті комарі, і не давали йому заснути. Дуже вже він хотів подивитися в очі тим потворам, що Сомка замордували, і ще більше хотів поквитатися з ними, помститися за друга. Він довго крутився і вовтузився, та, зрештою, сон таки зборов його.
І знов наснився Никодиму дивний сон, дивний, бо чимсь схожий на той, який він бачив кілька тижнів тому тут, на Інгульці. Знову густий туман, і Никодим пливе по ріці, пливе швидко, як тільки може, і серце несамовито калатає… Він має встигнути… Але куди? Навіщо?.. Никодим не розуміє, але пливе все швидше й швидше. Раптом туман розсіюється, і водяник бачить сліпучо-білу жіночу постать — ту саму, що й минулого разу, — вона над кимсь нахиляється і… Жах охоплює Никодима, і він з криком прокидається.
Оговтавшись, водяник підвівся й озирнувся довкола. Його чоло рясніло крапельками поту.
— Насниться ж таке, хай йому грець! — тихенько вилаявся водяник, втер спітніле чоло і знову ліг, з головою накрившись ліщиною. Невдовзі він заснув, і до ранку йому вже нічого не снилося.