Наступного дня по обіді Андрій, Никодим і лісовики вже були на березі Дніпра, де на них чекали Бородавка й Вітряк.
Лісовики з неабияким інтересом розглядали домовика.
— Поки вас не було, — почав Бородавка, — ми з Вітряком по плавнях походили. Бачили сліди відьом… і ще дещо знайшли…
Вітряк дістав кілька скляних осколків.
— У-у-у! Нутром чую: то були сліди тих самих тварюк, що Сомка задрали! У!
— Особисто я перебирати не буду, — сказав Никодим, провівши пальцем по вістрі свого топора, — надто вже багато їх тут розвелося. У плавнях не те що вночі, вдень уже небезпечно! Рушаєм!
Козаки і нечисть заплигнули в дуб і відштовхнулися від берега.
— Скоро почне вечоріти, — зауважив Жменька.
Плавні гули мільйонноголосим хором мошок і комарів. Никодим ляснув себе по шиї.
— Спасу від них нема! Хоч у воду пірнай! — пробурчав він. — А ти, Сивий, питаєш, чого це я до людей тягнуся…
На веслах сиділи Никодим і Бородавка, а правив Андрій. Дуб увійшов у вузький рукав, легка течія несла його між очеретів, що стіною здіймалися по обидва боки протоки. Далі човен вильнув у іншу протоку, потім ще в одну.
— Я б назад сам не вибрався, — пошепки сказав Жменька.
— У! А ніхто б не вибрався, хто плавнів не знає! — відповів Вітряк.
Попереду показався невеликий острів, густо порослий верболозом.
— Там, — кивнув Бородавка.
— У-у-у! Там, там скло знайшли, — сказав Вітряк. — І слідів дуже багато. Видно, вподобали його собі потвори болотяні… Та й не тільки вони… — Домовик вказав на величезних розмірів сліди.
Никодима пересмикнуло. Він упізнав сліди.
— Анциболот? — запитав Бородавка.
— Я більше ні в кого таких лап здоровенних не бачив, — відповів водяник, — він…
Дуб причалив до острова, і всі вистрибнули на берег, крім Никодима. Водяник відвів човен подалі від острова і сховав в очеретах, а сам повернувся вплав.
На острові було тихо. Никодим знав, що в центрі його є чимала галявина, і повів усіх туди. Трава на галявині була скрізь витолочена, то тут, то там лежали кущі верболозу, прим’яті, втоптані в землю, так наче хто придавив їх величезною своєю вагою; на гілках були сліди мулу та водоростей.
— Точно анциболот, — ледь чутно проказав водяник. — Справа серйозна, хлопці…
Стемніло. Козаки і біла нечисть засіли в кущах верболозу і стали чекати.
Минула година, може, й півтори, і от неподалік берега почулося спершу хлюпання води, а потім чвакання — хтось, грузнучи в прибережному мулі, прямував до берега. Минуло ще кілька хвилин, і на галявину вийшла огидна болотяна відьма. Досить велика. Вона пороззиралася довкола і раптом верескнула так голосно і пронизливо, що характерників та білу нечисть аж дріж пройняв. І тут з усіх боків острова почулося таке ж хлюпання і чвакання, а згодом і таке ж несамовите верещання та огидний регіт.
Відьма, що вийшла на галявину першою, задерла догори морду, здійняла лаписька з довгими пазурами і несамовито заклекотала:
— Ми знаємо! Знаємо, що ви тут!
— Знаємо! Знаємо! — підхопили сотні інших голосів.
— Нещасні людці! Гидотна біла нечисть! Ви прийшли сюди собі на погибель!
Характерники та біла нечисть зрозуміли, що потрапили в халепу, і вискочили на галявину.
— Западня, Сивий! — вигукнув Никодим і вихопив топір. — Ми в пастці!
— Сам бачу, — відповів козак, дістав шаблю і скомандував: — Спиною до спини!
Відьом на галявині все більшало й більшало, і вони кільцем оточили козаків і білу нечисть. Озброєні відьми були кривими іржавими двозубами.
— Тримайся, хлопці! — крикнув Бородавка, і відьми з несамовитим вереском кинулися на них.
— Рубай їх! За Сомка! У-у-у! — завив Вітряк і вихопив шаблю.
Одна здоровенна потвора налетіла на Андрія. Козак відбив шаблею спрямований йому в груди двозуб і блискавичним махом зніс відьмі півголови. Кулака зробив крок уперед, змахнув величезним вершлягом — і відразу дві потвори відлетіли кроків на десять.
— А-а-а! — ревів Кулака. — Бий їх, клятих!
На Бородавку налетіли відразу дві відьми, але Никодим махнув топорем, і одна мерзенна голова покотилася характернику під ноги. Бородавка ж розпоров ятаганом черево другої, і гарячі нутрощі вивалилися йому просто на руки. Ще одна відьма вчепилася зубами в ногу старому характернику, він скрикнув і всадив між її жаб’ячих очей ятаган, а палашем став відбивався іще від двох, що тут таки накинулися на нього.
У Вітряка в правій руці була коротка крива шабля, а в лівій два ціпки, з’єднані між собою ланцюгом і обкуті залізом зі срібними шипами.