— Не бійся, не заб’ю, — відповів лісовик.
— Чуєш, Кулако, дай-но я разок… Ти вже їй втретє поспіль «лящі» виписуєш… Не чесно так…
Кулака зробив заперечливий жест рукою.
— Виграєш — тоді й виписуй, — сказав він, прилаштовуючи величезну п’ятірню до лоба потвори, відгинаючи середній палець. — А ось тобі «лящ» із чарівного озера! — І різко відпустив палець.
Палець гучно ляснув по лобі, і потвора завила.
— Ух! Лєпота! — в захваті вигукнув Кулака.
— Ех… — розчаровано видихнув Жменька.
— Пересихаю… — прохрипіла потвора, оговтавшись від «ляща». — Води…
— Давай, Жменько, ти програв — тобі й поливати бестію, щоб завчасно не врізала дуба.
Жменька спустився до річки, зачерпнув у невелике відерце води, повернувся і облив потвору.
— Де ж цей Никодим?! Це ж ми вже години зо три чекаємо, — сказав Жменька, глянувши на сонце. Потвора відразу оживилася.
— Відпустили б ви мене, га? Не я це, їй-богу! Я ж знаю, що Никодим зі мною зробить…
— Не ти? А горілку де взяла, га? Ну, хай би вже горілку, хай… Але ж винокурню навіщо зруйнували! А лісовика, що на винокурні був, хто замордував, щоб ви повиздихали!? — гнівно крикнув Жменька.
— Ой! Хлюпочеться хтось… Никодим! — Відьма в паніці заметушилася і заходилася гризти зубами мотузку.
Раптом прибережні кущі розступилися і відтіля вийшов невисокого зросту кривоногий чолов’яга. Мокрий з голови до ніг, і так само, як лісовики, косматий і з довгою бородою. За поясом у нього був бойовий топір.
— Здоров, лісовики! — пробулькав чоловік.
— Здоров, водянику, здоров, — дружно відповіли брати.
Погляд водяника зупинився на потворі, і він широко посміхнувся, зблиснувши молочно-білими і широкими зубами.
— Ох, удружили, братчики! — сказав він лісовикам, дивлячись на відьму. — Ну що, чмирятино, попалася?
Відьма притихла і зібгалася в клубок, явно очікуючи покарання.
— Це не я… — тільки й видавила вона з себе.
Але Никодим, пройшовши повз неї, підійшов до лісовиків і простягнув руку. Жменька і Кулака, підвівшись, по черзі її потисли. Водяник кивнув на бутель.
— Це все, що залишилося?
— Все, — відповів Жменька, — правда, Кулако?
— Правда, Жменько. Ми лише по дві чарочки перекинули.
Водяник зареготав.
— Та ж тобі, Кулако, не чарочку, а цебера треба! Ну, на здоров’я! — І до відьми: — А решта де?
— Випила… — пошепки відповіла та.
Очі водяника округлилися від здивування.
— І не задушило? Невже сама?
— Ні, з подругами…
— Це з тими, що Сомка задрали? Га?! — ревнув водяник.
— Не було мене з ними тоді, — заскиглила потвора.
— Розберемось, — відрізав водяник. — Твоє щастя, що Вітряк цього не знає, а то гаплик би тобі на місці! — Никодим обернувся до лісовиків:
— Вечеряєте?
— Та ні, тебе чекаємо. Сідай! — спохватився Жменька.
Кулака відразу зняв з багаття казан, а Никодим дістав з-за халяви чобота ложку і всі троє підсіли до казана.
— А цій? — Жменька кивком голови вказав на потвору.
Водяник скрутив величезну дулю, що було вельми красномовною відповіддю.
— Доб’ємо ж, друзі, залишки колишньої розкоші, — пробулькав водяник і потягнувся до бутля.
Потвора голосно заплямкала губами.
— Ану цить! — гаркнув на неї Никодим і налив горілки собі й лісовикам.
Випивши, всі запрацювали ложками.
— А скажіть-но мені, лісовики, — почав Никодим, відклавши ложку, — от уже тиждень, як вас знаю, а все забуваю спитати: як вас на Запорожжя занесло? І з чого б це?
Кулака і Жменька теж відклали ложки.
— Хто розповідати буде? — запитав Жменька Кулаку.
— Давай ти, — відповів велет.
— Гаразд, слухай. — Жменька витер рота рукавом і почав: — Самі-то ми родом з муромських лісів — чув про такі?
— Ні, — простодушно відповів водяник.
— Звідси на північний схід, — вставив Кулака, — так, Жменько?
— Так, Кулако. Отож там і народилися, і жили. Ліси тамтешні прямо таки кишіли нечистю — як білою, так і чорною. Але — ніде правди діти — жили всі не дуже дружно. Кожен про себе. Не те щоб біла нечисть з білою гризлася, лісовики з лісовиками, а водяники з водяниками, — ні. Просто коли на когось із «білих» «чорні» нападуть, то на допомогу і не сподівайся. Так-от і жили.
— Нудьга смертельна, — пробасив Кулака, — словом ні з ким перемовитись…
— І от одного разу, — продовжив Жменька, — зустріли ми в лісі лісовика…