Відьми притихли і стали задкувати до води.
— У-у-у! — завив Вітряк і змахнув шаблею.
Потвори, як за сигналом, кинулися до ріки.
Небо на сході вже взялося багрянцем, коли скінчився бій.
— Світає… — сказав Никодим і, похитнувшись, упав; рукою він тримався за лівий бік, з-під пальців струменіла кров.
— Тримайся, Никодиме. — Андрій опустився на коліна коло водяника; голова йому паморочилася, він втратив багато крові.
— Наші торби в човні, — сказав Бородавка. — Де дуб, Никодиме?
— Там, в очеретах, — показав рукою водяник, — але я не допливу…
Андрій підвівся і подався до води. Бородавка з тривогою подивився на нього і непевно похитав головою.
— А хто ж тоді? — сказав Андрій.
У Бородавки була прокушена нога, у Вітряка — наскрізь пробите стегно, Жменька ледве ворушив правою рукою, а Кулака стікав кров’ю — щелепи анциболота зробили-таки свою справу.
— Там можуть бути відьми, — сказав Бородавка, та Андрій лише відмахнувся і зайшов у воду, затиснувши в зубах ятаган. Діставшись дуба, козак ледве переліз через облавок. Слава Богу, відьом не було.
7
Повернувшись на Інгулець, козаки і біла нечисть розташувалися на березі. Погода зіпсувалася. Спочатку пішов невеликий дощ, але згодом він перетворився на справжню зливу. Хмари покрили все небо, і стало зовсім темно. Блискавки спалахували в небі одна за одною, і грім гримів безперестанку. Вода в ріці зробилася мутною і темною. Козаки перевернули дуб, підперли його рогачами і сховалися під ним. Рани були перев’язані, до них прикладене сильнодіюче лікувальне зілля. Кулака тримався молодцем, рани Андрія, Бородавки і Жменьки не були небезпечними, от тільки з Вітряком було не все гаразд — він не міг ходити, а Никодима лихоманило.
— Ох ти капость! — шепотів водяник. — Горілки! Горілки!
— Не можна тобі, брате, горілки, — стурбовано відповідав Бородавка.
— Ну, то хоч води, — благав водяник.
— І води не можна. Ти в живіт ранений, дурна твоя голова.
— Як нам бути? — запитав Вітряк. — Никодима лікувати треба, він геть слабий.
Андрій стомлено всміхнувся.
— Здоровий озвався… Кілька днів на Інгульці побудемо, сил наберемося і в Очеретянку, до Гапки.
— Ми будемо з вами доки потрібно, — пробасив Кулака, — але в село не підемо. У лісі вичухаємося, так, Жменько?
— Так, Кулако, — погодився брат.
Але на Інгульці довелося пробути трохи довше, а саме — тиждень. Рани Андрія затяглися, Вітряк уже ходив, і то досить жваво, майже не кульгаючи.
— От на нечисті рани заживають! — дивувався Бородавка. — Куди тому собаці!
І, дійсно, від рани Жменьки залишився лише шрам, Кулака все ще перев’язував плече, бо Андрій з Бородавкою прикладали до нього якісь чудодійні трави. Никодим уже міг сидіти, але ходити йому ще було важко, хоча він таки вмовив Бородавку налити чарку.
— Ух! — видихнув водяник. — Неправий ти, Степане! От найкращі ліки!
— Це коли кулею зачепить або шаблею дряпне, то з порохом мішай і пий, а коли в живіт ранить, то ні-ні! — заперечив старий характерник, але Никодим лише посміхався.
— У! Сивий! — сказав Вітряк. — Гайда рибу ловити! Я вудку змайстрував!
— Тобі наших сітей мало? Навіщо тобі вудка? — здивувався козак.
— Сома морити буду! — гордо відповів домовик.
Вітряк приніс вудку — товсту довгу тичку, за волосінь слугували три зв’язані між собою тятиви від луків. На чималому гачку висів дохлий чиж.
— У! Як гадаєш, витримає сома? — заклопотано запитав домовик.
Андрій посміхнувся.
— Витримає.
— То ти йдеш? — заметушився Вітряк.
— Ти знаєш, щось неохота.
Вітряк стенув плечима і, заплигнувши в дуб, відштовхнувся веслом від берега.
— А я б пішов, — зітхнув водяник і крикнув Вітрякові: — Вліво бери! Ближче до чортория!
Вітряк кивнув і підплив до вказаного водяником місця, прив’язав човен до якогось корча і закинув вудку.
— От дивак! — сказав Кулака. — І що — візьме?
— Та, — пхекнув водяник, — ні, звичайно!