Погода була чудова, легкий вітерець шелестів очеретами і ганяв легенькі брижі по водній гладі. Козаки і нечисть спорудили на березі ріки хатину з очерету і біля неї вимостили каміння колом для багаття.
— Ех, як же ж хороше тут! Їхати нікуди не хочеться… Ти б хоч поплавок прив’язав! — крикнув Бородавка Вітрякові, але той лише притулив вказівний палець до губ.
— Ну й дурний, — буркнув характерник.
Водяник, зручно вмостившись на вистеленому з очерету ложі, взяв колоду карт.
— Жменько! Кулако! — крикнув він лісовикам, що возилися коло казана, — давайте в «дурня» перекинемося!
Лісовиків умовляти не довелося, вони відразу підсіли до водяника.
— А ви? — запитав Жменька козаків, що сиділи коло берега на колоді.
— Без нас, — відповів Бородавка і звернувся до Андрія: — Коли рушаємо? Водяник майже очухався.
— Думаю, дні через два і рушимо, — відповів козак, — лісовики з нами підуть до Хортиці, хочуть і собі Дуб подивитися, а потім повернуться в Чорний.
— Добро, — погодився Бородавка.
— А скажи, Никодиме, — спитав Жменька водяника, — а чи великі соми тут водяться?
— Буває, і по кілька сажнів, але витягти дуже важко. Та що там соми! Білуги такі трапляються, що й шість козаків ледве піднімуть! А щуки, а коропи! Осетри, стерлядь, лящі! Повно риби. Навесні, як на нерест із моря йде, то й поплавати через неї ніде!
— Багаті тут землі, — зауважив Кулака, — я мед брав прямо з виямків у землі. Бджола скрізь сидить.
— Що правда, то правда, — погодився водяник. — Гей, рибалко, не забудь підсікти! — крикнув він Вітрякові. Той кивнув.
— Та не знущайся ти з нього, — сказав Андрій Никодиму, — а то як…
Але не встиг козак договорити, як Вітряк голосно закричав:
— У-у-у! Є-е-е! Взяло-о-о!
Усі повернули голови у бік ріки. Вітряк стояв у човні і силкувався втримати вигнуте дугою вудлище.
— За корч зачепився, — спокійно мовив водяник.
Але Вітряк не на жарт розхвилювався.
— У-у-у! Уду вирве! Допоможіть! — завив він.
— От жартівник, — сказав Бородавка.
А Вітряк уже вперся ногами в човен і тягнув вудку, що було сил, вудка ж смикалася і гнулася.
— Та ні, — схвильовано сказав водяник, — здається, не жартує.
Корч, до якого був прив’язаний човен, не витримав, зламався, і човен тут-таки понесло проти течії. Всі схопилися на ноги, підвівся навіть Никодим.
— Тримайся, Вітряку! — крикнув Андрій, скидаючи сорочку. — Я йду!
— Ні! — раптом закричав домовик. — Я сам, Сивий! Сам!
— Та ти що? Справжній кабанюра! — крикнув козак.
— Не ру-у-уш! У-у-у! Заморю!
Андрій знизав плечима і натягнув сорочку.
Сом тягав дуба з боку в бік, а Вітряк горланив так, що сполохав усіх птахів в окрузі.
— Не витягне, — сказав Бородавка.
— А, біс із ним! — махнув рукою Андрій. — Нехай морить!
Дуб з Вітряком зник за очеретами.
Постоявши ще хвильку-другу, нечисть, так наче й нічого не сталося, спокійно продовжила гуляти в карти, а козаки відправилися на полювання.
Повернулися вони лише під вечір, заставши водяника й лісовиків за тим же заняттям. Вітряка не було, але в плавнях чулося його завивання.
— От упертий чортяка! Дістав уже! Цілий день виє, як недорізаний! — роздратовано буркнув Никодим.
Бородавка кинув на землю зайця; Андрій же дістав з торби чотири жирні качки.
— А від допомоги відмовляється, — додав Кулака.
Раптом дуб з Вітряком знову показався з-за очерету, і плив він уже не так швидко.
— Таки заморить, — здивувався Андрій.
Вечоріло. Сонце вже наполовину сховалося за обрій. Козаки готували дичину. Її запах апетитно лоскотав ніздрі стомленому Вітряку, і він з досадою поглядав на берег. І ось човен нарешті потягнуло до піщаної коси.
— Заморив! — крикнув Вітряк хриплим голосом.
Сом підійшов до берега на мілину й ткнувся мордою в пісок.
— Тепер хапайте його! У!
Кулака підійшов до коси і витягнув рибину.
Сом, завдовжки у два сажні, нагадував колоду. Водяник, по-доброму заздрячи домовикові, дивився на загнану рибину.
— Молодець, Вітряку! — з захопленням вигукнув він.
— У! — домовик витер мокре від поту чоло. — Заморив-таки…
— Це ще хто кого заморив! — засміявся Андрій.
Вітряк втомлено, але задоволено всміхнувся.
Через два дні дуб уже піднімався догори Дніпром. Козаки і нечисть збиралися по дорозі заїхати на острів Хортицю, з якого і починався Великий луг. Оплот запорізького козацтва, з північної сторони своєї Хортиця стрімкими скелями здіймалася над водою. Саме тут славний князь Дмитро Вишневецький об’єднав роздрібненні козацькі загони у сильне, безстрашне військо запорізьке, звів на острові укріплений замок, який згодом і назвали Січчю.