Хортиця була найбільшим островом на Запорожжі. Чималу частину її займав віковічний ліс, але були там і великі пасовиська для коней, і кришталево чисті озера, де вдосталь було птахів, риби і раків. А ліс просто-таки кишів усякою звіриною! Словом, військо князя ні в чому не нуждалося. Хортиця годувала і берегла своїх захисників, своїх дітей — козаків запорізьких.
З півдня, відкіля підходив дуб, береги були пологими. До них і причалили.
— Ось, — гордо сказав Бородавка, звертаючись до лісовиків, — це і є Хортиця. Тут стояв зі своїми запорожцями наш славетний Байда, поки взимку стотисячне військо султана не взяло його в облогу. Чотири місяці козаки трималися! Хоча й довелося згодом залишити Січ… Але козаки славно вирвалися з оточення — не одна бусурманська голова впала до ніг січовиків!
Лісовики з неабияким інтересом розглядали острів козацької слави. Чітко виднілися руїни Старої Січі, земляні вали й обгорілі частоколи.
— А де тепер Січ? — запитав Кулака.
— На Базавлуцькому острові. Ми його обійшли стороною. Сподіваюся, ви не думаєте записуватися в запорожці? — запитав Андрій.
Лісовик посміхнувся і закрутив головою.
— Наше місце в лісі. Правда, Жменько?
— Правда, Кулако.
Насилу пробираючись крізь високу, густу траву, козаки і нечисть прямували вглиб острова. Ще здалеку вони побачили те, заради чого сюди приїхали. Балачки припинилися, як по команді.
Величезний, могутній Дуб одиноко стояв серед поля, його гігантські віти здіймалися так високо, що здавалося, ніби він підпирає ними небо, щоб не впало. Безліч птахів кружляло над ним, та голоси лише деяких з них долинали згори, — такий високий був цей Дуб!
Підійшовши ближче, лісовики застигли перед велетом у німому захваті. Жодної сухої гілки не було на ньому, і лише з однієї сторони видно було давно зарубцьовані сліди сокир.
Жменька вражено вказав на них:
— У якого ж це ката рука піднялася?!
Бородавка крекнув.
— У князя Володимира Великого, — винувато відповів він.
— Але чому?! Навіщо? — обурився Кулака.
Старий характерник зітхнув.
— Повертаючись із Херсонеса, князь велів повалити Дуба. Володимир прийняв хрещення, а Дуб цей був уособленням язичництва. Пращури наші приносили тут жертви язичницьким богам, провадили обрядові дійства, творили офіри… Та військо збунтувалося, оскільки не всі ще християнами зробилися, і впросили князя залишити Дуб…
Раптом за велетом щось зашурхотіло, і з-за стовбура з обох його боків показалися дві пики — одна сірувата, друга чорна.
— Поторочі! — в один голос вигукнули всі.
Вітряк потягнувся до торбочки, що висіла в нього на плечі, але поторочі закрутили головами і вказали в напрямку північного заходу.
— Ох! — видихнув Вітряк. — Не взяли нічого… Буде лихо!
Поторочі сховалися за дубом. Жменька обійшов дерево.
— Зникли!
Раптом налетів сильний порив вітру і зашумів листям гіганта.
— Не до добра це! — зітхнув Бородавка.
Андрій занервував.
— Давай швидше в Очеретянку, поторочі ніколи не помиляються.
— Гаразд, — погодився Степан. — Гайда до човна.
— А ми тут залишимося, — сказав Жменька. — Правда, Кулако?
— Правда, Жменько. Ми острів хочемо подивитися. Якщо потрібні коли будемо, то ми або на Інгульці, або в Чорному.
Лісовики провели козаків і нечисть до берега, Кулака підштовхнув човен, злетіли весла і дуб пішов угору проти течії Дніпра.
— Бувайте! — вигукнув Андрій.
Лісовики, щиро всміхаючись, замахали руками.
— У-у! Знову пороги… — скрушно зітхнув Вітряк, та тут-таки опанував себе і посміхнувся: — Але вдруге не так уже воно й страшно… Еге ж, Никодиме?
— Еге ж, еге ж, — підтакнув водяник, адже кому-кому, а йому точно страшно не було.
8
Дуб з козаками і білою нечистю причалив до дерев’яної пристані Очеретянки. Ще здаля Андрій побачив на березі Гапку, бабу Галю і Пташку. Дівчинка сиділа на піску, а жінки прали в Дніпрі одяг. Андрій скинув шапку і помахав їм.
Раптом у кущах, кроків за сорок від пристані, щось зашурхотіло. Усі обернулися і побачили, що з кущів на них дивилася цап’яча морда. Посміхнувшись, цап помахав Никодиму рукою, потім повернувся до Вітряка і показав йому довгого рожевого язика.