— І що? — запитав Панас.
— А те, що в неї ззаду хвіст!
— Добре, що Андрій не чує, — процідив крізь зуби Степан.
— Але ж ми-то чуємо, — відповів Никодим і хруснув кісточками пальців.
— І всім відомо, чим вони з чортом займалися, — не вгавав Стецько.
— Ну це вже занадто! — пробасив Бородавка і сіпнув невгамовного мужика за плече. — Що ж це ти, чоловіче добрий, так про Гапку, га? Мо’, дорогу перейшла?.. Думай, що говориш!
Очі Стецька налилися кров’ю.
— А тобі яке діло? Хто ти такий? Ішов би ти, діду, звідси! — грубо відповів він Бородавці.
— Ой, що буде! — сплеснув у долоні водяник, а старий характерник почервонів ще більше за мужика.
Так вийшло, що мужикам погано було видно Никодима і Бородавку, оскільки між ними на лавці стояла величезна діжа, та ще й освітлення в шинку було слабеньким. Бородавка підвівся і закинув оселедця за ліве вухо.
— Це я дід?! — гаркнув він.
— Запорожець! — охнув Охрім.
Стецько і собі встав.
— А хоч би й запорожець, так що? — Розправив він плечі.
— А те, що я тобі за Гапку рило на потилицю виверну, — відповів Бородавка, закочуючи рукави.
Шинок загув.
— Та щоб наших запорожці били? — залунали вигуки. — Не допустимо!
— Тихо, тихо, — встав Никодим, — один на один.
Але мужики не вгавали.
— Що ми, не козаки? — закричав мельник. — Бий чужих!
То був сигнал. Здоровань накинувся на запорожця. Але Бородавка ухилився і з усього маху заїхав Стецькові у вухо. Той скрикнув і звалився під стіл.
Никодим підскочив до Бородавки.
— На тобі! Зовсім як відьми болотяні! Що ж, Степане, бий посуд, я плачу!
Охрім тим часом підкрадався ззаду з рогачем у руці. Никодим помітив його.
— Е-е-е, брате, так не годиться! — вигукнув він і запустив у Охріма кухлем. Кухоль поцілив мужикові просто в чоло — той тільки брикнув на підлогу, задравши ноги.
Невідомо, чим би все це скінчилося, але раптом двері різко відчинилися, і на порозі постав мельник з хутора Дніпровий. Волосся на голові стояло дибки, очі його безумно бігали по юрбі.
— Чи є серед вас характерник Степан Бородавка? — крикнув він.
Усі завмерли, оскільки зрозуміли, про кого йде мова.
Охрім потер чоло і збентежено глянув на Бородавку.
— Ти вже пробач, козаче, — промимрив він, — відкіля нам було знати, що ти характерник?
Стецько піднявся, тримаючись за вухо, і винувато вирячився на запорожця.
— Ти теє… чуєш… напасти якої не нашли, — пробубонів він, як у бочку.
— Дуже вже ти мені здався, гріх на душу брати! — фиркнув Бородавка і повернувся до мельника: — Ну, я Бородавка. Що з того?
Мельник підійшов до характерника і подав руку:
— Мене Степаном звуть. Діло до тебе важливе маю.
— Що за діло? — здивовано запитав Козак.
Мельник обвів поглядом присутніх.
— Не тут, коли твоя ласка.
Бородавка знизав плечима.
— Ходімо, козаче, до Гапки і дочекаємося її з Андрієм.
Мужики знову зашушукалися. Слово «характерник» справило на них неабияке враження.
Уперед виступив Охрім і злегка вклонився.
— Ти того… не говори Андрієві про те, що тут було…. Мало що можна сп’яну бовкнути?
Бородавка насупився.
— Не скажу, що я, душогуб? Але надалі думайте, що і де говорити… Ясно?
Мужики закивали.
— А то… — Бородавка скорчив злу міну і підняв руку. — У-ух!
Мужики як ошпарені кинулися з корчми, збивши з ніг мельника.
Водяник кинув корчмареві дві срібні монети, і всі втрьох вийшли надвір.
Сонце вже сіло і зійшов молодик. Ніч була темна. Цвіркуни сюрчали, як навіжені, а від ставка долинало голосне кумкання жаб.
— Звідки довідався, що ми в шинку? — запитав Никодим.
— Баба Галя сказала, — відповів мельник. — Андрій з Гапкою на Дніпро пішли.
— То що ж сталося? — знову запитав Бородавка.
Мельника трусило, як у лихоманці.
— Я мельник з хутора Дніпровий. На нас напали.
— Хто? Татари? — запитав Никодим; мірошник кинув на нього зверхній погляд.
— Де там, татари! Гірше…
Козак, мельник і Никодим підходили до хати, де жила Гапка. Знахарка й Андрій стояли на порозі, а поруч стояла баба Галя і щось розповідала, розмахуючи руками.
— А он і він! — вказала вона на мельника.
— Здоров, Степане, — привітався козак, — що за лихо привело тебе?
Мельник знову затремтів і відразу одержав стусана під бік від Бородавки.