— Та не трусися ти, до холери! Заходьте до хати, — пробурчав старий характерник.
У хаті на столі горіла лампа, образи у Красному кутку освічувалися свічками. Усі сіли на лавці. З-за фіранки на печі показалося личко Пташки.
— Лягай спати, Пташечко, лягай, — лагідно сказала Гапка, і дівчинка слухняно сховалася за фіранкою.
— Ну, кажи, — сказав Андрій мірошнику.
Мельник нервово м’яв у руках шапку.
— Слухайте. — почав він. — Ти знаєш, Сивий, що на хуторі в нас народу зовсім мало було. Зі мною — вісім душ. Жінка моя, дві баби, три діди, та приймак десяти років. Своїх-то дітей ми з жінкою не нажили… — Мірошник опустив голову. — Та й не наживемо вже… — Він гірко зітхнув, хвилю помовчав і повів далі: — Так-от, два дні тому, пішов я на млин. Сам розумієш — жнива, роботи по зав’язку, от і засидівся я до ночі, і так щось мене зморило, що вночі до хутора точно не дотяг би… Словом, на мішках і заснув. Прокинувся вдосвіта і пішов на хутір. Сонце вже зійшло, коли я до хат підходив… І знаєш, відразу відчув щось неладне. Приходжу, дивлюся — під навісом коло кіз ніхто не порається, та й самих кіз немає… Землянка відкрита, ляда відкинута вбік, і Сірко зустрічати не біжить… «Татари!» — майнуло в голові, але відразу зметикував, що бусурмани все спалили б. Ну, я прожогом до хати, а там… — Мельник ковтнув слину і продовжив пошепки: — Я стільки крові в житті не бачив… Стіни в крові, підлога, навіть стеля! А на підлозі останки… Визначити чиї, не зміг… Мене вивернуло, і я вибіг надвір. «А може, в землянці хто живий лишився?» — подумав я і кинувся до схованки. Але не добігши кроків п’яти, зупинився. З землянки так смерділо, наче там зграя собак здохла! Волосся на голові моїй дибки стало. З темного входу на мене лиховісно дивилися чиїсь червоні зіниці, затим почулося гарчання. Звір так не гарчить! А потім огидний хрипкий голос покликав мене: «Чого стоїш, заходь!» Раптом у темному вході спалахнула ще пара червоних зіниць, я закричав і кинувся навтьоки. Де мене носило, не пам’ятаю… Лише під вечір отямився… І одразу сюди… Біг — ніг під собою не чув… Весь час здавалося: «От-от наздоженуть! Наздоженуть!» Слава Богу, хоч з глузду не з’їхав… І от я тут, — закінчив мельник.
У хаті зависла гнітюча тиша.
— От лихо, Господи, — прошептала Гапка.
По обличчю мельника скотилася сльоза. Виговорившись, чоловік віддався своєму горю.
— Що це могло бути? — Гапка повними відчаю очима подивилася на характерників.
— За мірошником не погналися, — міркував Бородавка, — значить, бояться світла. Не перевертні.
Старий характерник глянув на Андрія.
— Що скажеш, Сивий?
— Думаю, вурдалаки. Що будемо робити?
— Нас мало, — відповів Бородавка, скоса глянувши на водяника.
— Чого ти? Я з вами! — ображено вигукнув Никодим.
— Вурдалаки якщо нападають, то цілим шоблом, — зауважила Гапка.
— За Вітряка ручаюся, — сказав водяник. — Він вурдалаків на нюх не переносить. Тільки за ним зараз же йти треба, а то ж він може до Коника гайнути.
Козаки перезирнулися.
— Діло говориш, Никодиме, — сказав Бородавка.
— Я за Вітряком! — Водяник хутко підвівся і подався до дверей.
— Стривай. — Андрій і собі підвівся. — Я з тобою.
І обидва вийшли з хати.
— Никодиме, небезпечна це справа, — сказав козак водяникові. — Вам у це втручатися не обов’язково.
Никодим сплюнув через ліве плече і презирливо скривився.
— Не небезпечніша за відьом. Якби вас із Бородавкою не було, нам гаплик був би.
Андрій змовчав. З-за скирти соломи показався млин, у якому відразу грюкнули двері.
— Сховався, шельма! — засміявся Никодим.
— Глянь, — Андрій вказав на високого, гнідого жеребця, прив’язаного до конов’язі. Неподалік було розіслане рядно, а на ньому — ковбаса, хліб, бутель і два кухлі.
— Що за чортівня? — здивувався водяник. — Вітряку! Виходь, це я з Андрієм!
Двері відкрилися, але на порозі з’явився не Вітряк. Істота швидко підійшла до Никодима і подала руку. Слідом вийшов домовик.
— Конику! — вигукнув водяник.
— Здоров, Никоди-м-ме! — І тут же повернувся до козака: — І ти здоров був, Сивий!
Козак вклонився.
— Звідки ти тут узявся? — запитав водяник.
— Дорош коня дав, — кивнув на жеребця Коник, — от я й приїхав друга провідати.
Коник уважно подивився на Андрія.
— Мені Вітряк усе вже розповів… Що ж це ви мене з собою не взяли?
— Та не по дорозі було, — відповів водяник.
— Шкода, — зітхнув конюшний.