— Нічого, — посміхнувся Никодим, — ще повоюєш! Як дивишся на те, щоб вурдалакам пики натовкти?
Коник стрепенувся.
— М-м-м! А що таке?
— Вурдалаки напали на хутір Дніпровий і всіх жителів порішили, — сказав Андрій. — Швидше за все, там і засіли. Завтра йдемо показати цим сучим дітям, де раки зимують.
— То як, ти з нами? — запитав Никодим.
— М-м-м! Питаєш! Звичайно, з вами!
— А ти? — звернувся водяник до Вітряка.
— У! За мною діло не стане!
Андрій зняв шапку і щиро вклонився білій нечисті.
9
Хутір Дніпровий був розташований між двох гір у затишній, мальовничій долині, по якій тоненькою цівкою вилася невелика річечка. Хутір той і хутором назвати важко — дві хати під очеретяними стріхами та сарайчик, а через річку — дерев’яний місток. Недалеко від хат, під горою, що звалася Дубовою, була вирита землянка — в ній нечисленні жителі Дніпрового ховалися від татар. Ляда, якою закривали вхід до землянки, зараз була відкинута в сторону.
Сонце давно сіло, й у віконці однієї з хат слабо мерехтів вогник. В хаті за трьома зсунутими один до одного столами в якомусь нервовому напруженні сиділи вурдалаки.
Їх було п’ятнадцять, і один страшніший за іншого. Низькі, широкоплечі і сутулі, шкіра в’яла і синя, грубі кістки випинали на спинах огидними гребенистими горбами, морди вузькі й ікласті…
— Де ж цей Чмуха?! — загробним голосом пробасив вурдалака, який, видать, був ватажком зграї, бо сидів на чільному місці. — Жерти хочеться!
Решта вурдалаків завовтузилися і загарчали.
— Підедень має рацію, — прохрипів інший, що сидів по праву руку від ватажка, — як би вони самі все не зжерли!
Усюди по підлозі були розкидані подроблені людські кісти, а на столі стояв людський череп — слугував потворам за лампу. Раптом знадвору долинуло низьке, утробне гарчання. Відразу двері відчинилися, і на порозі постала згорблена фігура вурдалаки. Паща його була в крові, і він огидно шкірився.
— Недовго? — улесливо звернувся вурдалака до ватажка.
У відповідь Підедень жбурнув у нього кістку і вгодив просто в чоло.
— Якби ти ще трохи затримався, я би тобі сам горло перегриз! Принесли?
Вурдалака перестав шкіритися і потер лапою чоло.
— Та чого ти?! Принесли! Цілого бика! Чмухо! — крикнув він У двір.
Звідтіля почувся голосний рик. Величезна потвора відіпхнула вурдалаку, що стояв у дверях, і стала щось затягувати до хати.
— От бевзь! — вигукнув Підедень. — Він сюди тягне цілого бика! Чмухо!
Хащун обернувся і випростався. Він увесь був зарослий густою рудою шерстю, а довге руде волосся, у якому заплуталися грудки глини, звисало майже до колін. Груди його прикривала грубо зшита невичинена ведмежа шкіра, від якої тхнуло гірше, ніж від вурдалаків. Маленькі червоні очі вирячилися на Підедня, широкі ніздрі приплюснутого носа збуджено роздулися, а безгуба паща з двома рядами дрібних гострих зубів розплилася в посмішці. Могутні руки хащуна майже торкалися підлоги, а довгі криві пазурі черкали по дошках.
— А-и-и! — протягнув він.
— Ну куди ти його преш?! Що, голови нема?! — гаркнув вурдалака-ватажок.
— Нє-а-а! — знову протягнув Чмуха. — А що?
Вурдалака встав з лавки і підійшов до дверей.
— Ого-го! — вигукнув він, визирнувши за двері. — Розірви його на шматки! — наказав він хащуну.
— Угу, — відповів Чмуха і вийшов у двір.
Відразу почувся хруст кісток та бурчання хащуна, і за мить у відкриті двері влетіла спершу одна задня нога, а потім друга. Вурдалаки зіщулилися, жадібно поглядаючи на м’ясо.
— Сидіти! — гаркнув Підедень.
Ніхто не зрушив з місця, хоча з відкритих пащ потвор потекла слина.
Далі до хати влетіла голова, а потім Чмуха затяг решту туші бика.
— Рви його! — крикнула Підедень, і вся зграя кинулася на тушу.
Чмуха вліпив одному з вурдалаків, що припав до задньої ноги бика, гучного ляпаса, той відлетів до стіни, смикнувся і затих, а хащун узявся трощити ногу. Вурдалаки гарчали, верещали й огризалися, намагаючись урвати найкращий шмат м’яса. З биком покінчили швидко, і жадібні, божевільні очі тварюк уп’ялися в свого товариша, що безпомічно лежав під стіною. Мить — і вурдалаки накинулись і розірвали його на шматки.
— Лєпота! — смачно відригнув Підедень.
Його родичі, задоволено буркочучи, почали розповзатися по хаті, животи їх поздувались, як повітряні кулі. Чмуха, тупо озирнувшись, поліз на піч, а троє вурдалаків, у тому числі й Підедень, знову всілися за стіл.