— Що за чортівня! — прогарчав один з них, розглядаючи насадженого на палю товариша. — Підедню, ти?
— Гробак?.. — тихо проговорив той.
— Я. Хто це тебе так?
— Козак… — ледве виговорив Підедень. — Якийсь Сивий…
— А, знаю…
Вурдалаки принюхались і перезирнулися.
— Що ж, Підедню, тобі й так гаплик, — прогарчав один з трьох і вп’явся зубами в ногу товариша. Два інших вурдалаки наслідували його приклад, стягли Підедня з палі і вмить роздерли його.
10
До Очеретянки загін Андрія повернувся, коли сонце вже підбилося височенько, і женці давно вже працювали в полі. У небі весело заливалися жайворонки, а легкий вітерець гуляв по ще не зібраному золотому морю пшениці.
— Ех, яка краса! — мимоволі замилувався Бородавка краєвидом. — Вийти б оце зараз у поле, взяти косу в руки… — У голосі старого характерника забриніли нотки суму й жалю.
Андрій здивовано глянув на нього.
— У гречкосії зібрався?
Бородавка з докором глянув на молодого козака.
— Втомився я, Сивий. Скільки горя на землі! Подивися на них, — показав Бородавка на женців, — не на пана працюють, на себе! Хіба це не щастя? Але яке воно коротке! Налетять татари, і всі піде з димом. Плюне тоді хлібороб, махне рукою і перекує своє рало на меч. Де тоді його щастя?..
Андрій задумався.
— Де ж, як не на Січі? — сказав він.
— Може, й так, — заперечив Бородавка, — а може, пішло назавжди і не вернути його…
— Чого це ти, Степане? — здивувався Никодим.
— Знав я тих, що в Дніпровому жили… Заїжджав якось з Андрієм. Мельника, правда, не застав, але приймака його бачив, і жінку… Добрі люди були… — В очах Бородавки забриніли сльози і він опустив голову.
Андрій під’їхав до товариша й по-братськи поклав руку на плече.
— Втомився ти, Степане. Ну та нічого, поживемо в Гапки, відпочинемо трохи, а там знов на Січ!
Але Бородавка лише зітхнув і похитав головою.
Коник і Вітряк почувалися ніяково і знічев’я оглядалися по сторонах.
— Може, нам краще в кущі? — нарешті видав Коник. — Людей багато…
— Ще чого! — заперечив Андрій. — До хати і за стіл! У кущі! Усі люди в полі, кому ви треба!
І дійсно, на вулицях села було порожньо. Під’їжджаючи до Гапчиної хати, усі ще здалеку запримітили двох коней, прив’язаних до тину, та довгочубого сивого козака, що сидів на порозі і курив люльку.
— Свириде! — вигукнув Бородавка, зістрибуючи з коня. — Яким вітром?
Той встав і вклонився.
— Лихим. Побратима Явтуха привіз.
— А що сталося? — запитав Андрій.
— Ледве живого привіз, — відповів козак, — дві кулі його знайшли, і шаблею по голові дісталося.
— Так як же це? — здивувався Бородавка. — Війни ж немає! Де?
Свирид насупився.
— Козаки в море ходили.
— Без кошового? — здивовано вигукнув Андрій, і собі спішуючись.
— Вирішили пошарпати береги Анатолії, — продовжив Свирид, — вийшли в море, а сатана, не дочекатися б йому дітей своїх, шторм на морі вчинив. Чайки наші розкидало, чимало потопило, а решту до берега прибило, як-от нашу з Явтухом. На Січ добиралися суходолом і наскочили на татар. Ледве пробилися. Явтуха поранили, ну я його до Гапки і привіз. Вона там над ним зараз чаклує, а мені сказала, щоб молився.
— От сучі діти! — розійшовся Бородавка. — Я розумію, молодь!.. Але ви?! Старі шкапи! Ай-я-яй!
— Чого вже там, — відмахнувся Свирид і знову заходився забивати люльку. Андрій і Степан увійшли до хати. На лавці лежав Явтух. Весь блідий, змарнілий, на чубі згустки запеченої крові. Гапка промивала страшну рану над скронею.
— Боже помагай, Гапко, — привіталися козаки. — Як він?
Гапка забрала з чола пасмо волосся.
— Треба дістати кулі… Степане, ти, здається, на цьому знаєшся?
Характерник кивнув.
— Тоді не гай часу, він дуже ослаб.
Але Степан уже скинув каптан і закатав рукава. Андрій стояв поруч.
— Горілки, Гапко, і води гарячої! — скомандував він.
— Усе вже готове, — відповіла за Гапку баба Галя, виглянувши з-за фіранки коло печі.
— Тоді з Богом! — сказав старий характерник, дістав з торби інструменти і взявся за Явтуха.
— Що там за бійка в корчмі була? — мовби між іншим запитала Гапка.
— Та так, була, — ухильно відповів старий характерник.