— Через мене?
— З чого ти взяла? — вдаючи байдужість, запитав він не відриваючись від діла.
— Приходила дружина Стецька, принесла яйця і молоко. З чого б це?
Перша куля дзенькнула об підлогу.
— їхала б ти, Гапко, в Дніпровий. Місце там гарне, та й хутір заново обживати треба… — сказав Андрій.
Гапка глянула на козака. Її очі були повні сумніву й надії.
— Я подумаю, — тихо мовила вона.
— Подумай.
Запала тиша. Бородавка «чаклував» уже над плечем Явтуха. Той тихо стогнав, обличчя його смикалося від болю, руки і ноги тремтіли.
— Терпи, брате, ще трохи, — приказував старий характерник, вправно працюючи щипчиками. — Ми ще з тобою ох як погуляємо!
І ось друга куля теж дзенькнула на підлогу.
— Андрію, подай торбу! — сказав Степан. — Тепер одна надія на Бога… Але Явтух козак дебелий.
Пораненого козака перев’язали, приклавши до ран зілля. Свирид усе так же сидів на порозі і нервово потягував люльку.
— Ну що? — підводячись, запитав він, коли характерники вийшли з хати.
— Живий, — відповів Бородавка, — а там як Бог дасть.
— На Січі оголосили збір, — тихо мовив Свирид, — відправили гінців до Києва за кошовим. Буде похід.
— Чуєш, Сивий? — Бородавка повернувся до Андрія. — От і маєш тобі. От і відпочили.
Гапка теж почула це і лише гірко зітхнула. Тільки й щастя їй, що оцей день та ніч.
Наступного дня, по обіді, Сивий, Бородавка, Никодим і Коник виїхали з села. Никодим твердо вирішив іти в похід. Козаки обіцяли поклопотати за нього перед кошовим. Свирид залишився з Явтухом.
— Старий я, — махнув рукою козак, і здригнувся його сивий вус, — відвоював уже своє.
Козаки мовчки скинули шапки, віддаючи шану старому побратимові.
— Андрію, — підійшла до козака Гапка, — я переїжджаю на Дніпровий. Втомилася я від людей… Хворі й там мене знайдуть. Буду жити на хуторі, подалі від злих язиків.
Андрій ніжно пригорнув до себе жінку.
— Правильно, Гапко. З походу я одразу на Дніпровий! — сказав він і вже тихіше додав: — До тебе.
Залишивши Очеретянку, козаки і біла нечисть направилися на Січ уздовж берега Дніпра і незабаром уже були на території Війська Запорізького. Селищ далі не було ніяких, оскільки козаки ревно охороняли свою територію. Характерники та нечисть ішли правим лісистим берегом. Ані битих доріг, ані стежок тут не було, і козакам часто доводилося обходити глибокі яри і порослі тереном балки.
— І поперло тебе байраками! — бурчав Бородавка. — Глянь, кручі які!
— Конику так ближче, та й я в цих місцях ще не бував. Цікаво. Глянь, яка краса кругом!
— О, це вже точно, — з неприхованим сарказмом відповів Бородавка.
Зарості терену ставали густішими, а боки ярів крутішими. Сонце хилилося за обрій, і потрібно було шукати місце для ночівлі.
— Гм-м, — мугикнув Коник, — я чую запах диму… Хтось щось готує…
— Та ну! Звідки тут дим? — заперечив Бородавка.
Никодим і собі повів носом.
— Юшка… По-моєму, тягне звідтіля, — водяник вказав на один з байраків.
Спустившись вниз, козаки справді побачили дим, що йшов з димаря, який стирчав просто з землі.
— Землянка! — вигукнув Никодим.
Землянка була вирита в крутій стіні яру, плетені лозові двері були відставлені вбік. Неподалік хлюпотів струмочок.
— Агов! Чи є тут хто? — голосно крикнув Бородавка.
У відповідь всередині землянки щось зашаруділо.
— А ви хто будете? — почувся хрипкий голос, і за якусь мить з землянки вийшла стара жінка, вдягнена у вовчі шкури. Жовтувате лице її було зрите глибокими зморшками, а сиве волосся скуйовджене. Жінка пильно дивилася на козаків і нечисть.
— Козаки запорізькі, бабусю, — скинули шапки козаки, — а ти хто будеш?
— Я баба Пестина, живу тут зі своїми синами. А ви часом не заблукали? — запитала вона й облизнулася, чим викликала в подорожніх дивну відразу.
— Ну, щоб заблукали, то навряд, — відповів водяник, — йдемо своєю дорогою, а коли твоя ласка, то на ніч тут осталися б.
Баба задумалася.
— На ніч? А що, це можна…
— А хто ж сини твої, козаки? — поцікавився Коник.
Баба Пестина махнула рукою.
— Де там!
Бородавка насупився: чужі на Запорожжі!
— А як же ви на Запорожжя-то потрапили? — невдоволено запитав він.
Стара усміхнулася, показавши великі жовті зуби.
— А кому ж ми заважаємо? Нема тут нікого!
— А сини твої де? — запитав Андрій.
Стара витерла долонею слинявий рот.