— Іваник і Богданик? А незабаром будуть. Заходьте до землянки, я конячок прив’яжу… — заметушилася вона.
— Та ми самі, — відповів Коник.
Землянка виявилася досить великою. Зліва від входу були дві лежанки, вимощені очеретом, далі стояв грубо збитий дубовий стіл, коло нього — дві довгі лавки, справа, на поличках, стояло убоге кухонне начиння, а коло вогнища лежала купа очерету.
— Сідайте, козаки, у мене й вечеря вже готова! — метушилася стара.
Никодим принюхався.
— Дивний запах… — тихо мовив він.
Слідом увійшов Коник і теж принюхався.
— Може, в тебе і горілка є? — буркнув водяник.
Баба Пестина низько вклонилася.
— Для гарних людей і горілочка знайдеться, — сказала вона і відразу поставила на стіл макітру з юшкою.
Козаки дістали ложки і взялися за юшку, а Андрій виклав з торби на стіл хліб і сало.
— А ви що ж? — запитав він стару.
— А я синів зачекаю. Вони скоро будуть, — відповіла вона, дістаючи бутель із сивухою. — Настоєчка. Підставляйте чарки!
Козаки і нечисть випили.
— А ти, бабо, мабуть, відьма, — усміхнувшись, сказав Никодим.
— Я? Та, мабуть, так. Багато знаю, багато відаю, що було, що буде… Відьма! Хе!
— Ти диви, піфія, хай їй грець, — посміхнувшись у вуса, ледь чутно проговорив Бородавка. — І що ж ти можеш бачити?
— Що? А багато чого… Ось, наприклад… хе-хе… як ви помрете!
Никодим ледь не вдавився кашею.
— У дурного попа дурна і молитва! Що ти таке кажеш, бабо?!
— Хе-хе, тільки на руку гляну, так і скажу!
Андрія це забавляло.
— Ану ж глянь! — вигукнув він і простягнув старій руку.
— Чого ти, Сивий? — здивувався водяник.
— Нехай! — відмахнувся козак.
Баба потерла руки.
— Та тут і дивитися нема потреби… Але як просиш…
Пестина втупилася в долоню Андрія.
— Оце-то так… — злорадна посмішка чомусь сповзла з її пошерхлих вуст. — Зазвичай я ніколи не помилялася, але… Ось що, козаче, скажу: смерть тобі від вогню по воді писана.
Водяник посміхнувся.
— Е, бабо, доки я з ним, на воді йому смерті не бачити!
Баба вишкірилась.
— А й то правда! — погодилась вона.
І тут Никодим підскочив як ошпарений.
— Відьма! — крикнув він, схопився за горло і звалився під стіл. Коника зсудомило, і він упав поруч із водяником, а козаки відчули, як їхні руки і ноги оніміли.
— Ай-я-яй! — заверещала стара. — Що з ними?! — І нахилилася спочатку до Конику, а потім і до Никодима.
— Готові. Чого це?
Козаки теж сповзли під лаву, але свідомості не втратили.
— Що ти нам підсипала, відьмо стара?! — закричав Бородавка.
— Що, що… Болиголов, блекота та ще деякі трави… Вам руки-ноги відібрало, але це пройде. От тільки зв’яжу я вас!
І кинулася зв’язувати сирицею козаків.
— А ці готові, — буркотіла відьма, — ну, нічого, перших і з’їмо!
— Ти що це надумала? — процідив крізь зуби Андрій.
— Xi-xi-xi, — зловісно захіхікала стара, — мені синочків годувати треба, а то вони й мене можуть… теє… — І відьма провела вказівним пальцем поперек горла.
Отрута переставала діяти. Андрій спробував звільнити руки від пут, але марно — стара зробила свою справу на совість.
Раптом надворі почулося бурчання.
— Синочки! Синочки вернулися! — заметушилася відьма.
До землянки ввалили два здоровані у вовчих шкурах, схожі між собою як дві краплі води. Андрій і Бородавка здригнулися: перевертні!
— Так от хто твої синочки! — вигукнув Бородавка.
Близнюки невдоволено поморщилися.
— Хто такі? — прогарчав один з них.
— Це? — Відьма з любов’ю подивилася на сина. — їжа це, Іванику.
Іван розглядав зв’язаних.
— Оце так, Богдане, — повернувся він до брата, вишкіривши в огидній посмішці міцні жовті ікла. — Бач яка мамка в нас! Ми ж то нічого не надибали! А з цими, що? — Перевертень пнув ногою Коника.
— Здохли, — відповіла відьма. — їх треба першими збути, поки не засмерділися.
— Збудемо, дай лише віддихатися, — увесь день на ногах!
Іван дістав з-за пояса тесак і кинув його матері.
— На, підточи і виріж собі пару шматків, а ми так, сирими з’їмо.
Відьма кинулася точити ніж.
— Треба тягти час, — прошептав Андрій Бородавці.
— Навіщо?
— Побачиш…
— Що ви там шепчетесь? — заричав Богдан.
— Та так… — відповів Андрій. — Що ж ви до матері так нешанобливо? Вона вам он яку вечерю пристарала!