Брати відразу обернулися на потвор, і Богдан, вмить зібравшись та напружившись, вже приготувався був кинутися на непроханих гостей, але Никодим випередив його: навіть не випускаючи з правої руки хліб із салом, спритно метнув лівою топір, і той глибоко врізався між очей перевертня. Перевертень глухо звалився на підлогу і конвульсивно засмикав кінцівками. Стара відьма хутко заскочила за спину другого сина, але пролунав постріл, і срібна куля продірявила груди Івана. Він похитнувся й упав, знову набувши людської подоби. Бородавка опустив пістоль, а баба кинулася до виходу.
— Не руш, стара! — крикнув Коник, натягуючи тятиву лука. — М-м-м-уб’ю!
— Іди-но сюди, відьмо, — казав Андрій і поманив Пестину пальцем.
Відьма зрозуміла, що діватися їй нікуди, і, розридавшись, упала на коліна.
— Ой, синочки мої! Соколики! — запричитала. — Не вберегла я вас! Як же мені тепер без вас жити!
Козаки байдуже слухали відьму.
— Вони ж вас відпустити хотіли-и-и! — завила вона.
— Ми характерники, — спокійно сказав Бородавка, і баба відразу замовкла. Вона уся вимазалася кров’ю, що струмувала з грудей непутящого сина.
— А з нею що робити? — Андрій глянув на Степана.
— Гріх на душу брати не бажаю, — відповів той. — Сама скоро здохне.
Відьма з лютою ненавистю дивилася на козаків.
— Характерники… — прошипіла вона. — Чоловіка відняли, тепер і дітей!
— Туди їм і дорога! — холодно кинув Коник.
— Це вже точно, — погодився Никодим. — Гайда звідси, хлопці, надворі переночуємо, а відьму зачинимо, щоб чогось нам не вчинила.
Козаки і Коник кивнули. Відьма сиділа непорушно, поки ті виходили.
— Василь до вас добереться, — прошипіла вона їм услід, але ніхто не звернув на це уваги.
Андрій виходив останнім, і він уже переступав поріг, як раптом відьма схопила тесак, що валявся на підлозі, і кинулася на козака. Але Андрій ґав не ловив: гримнув постріл, і куля рознесла відьмі голову.
— Тьху! — сплюнув козак. — Жила, як собака, і здохла, як собака.
Козак сховав пістоля і вийшов з землянки.
Ліворуч від дверей лежала величезна купа хмизу, і козаки тут-таки, неподалік від землянки, розклали багаття.
— От тварюки! — обурено говорив Бородавка. — Це ж скільки народу зі світу звели!
Андрій кивнув і спитав:
— А ти дійсно знав тих характерників?
— Знав, — відповів Степан. — Славні козаки були, царство їм небесне! Я з ними за панібрата був. Я гадав, ти чув про них?
Андрій підкинув у багаття хмизу.
— Чуть-то чув, але мало.
— Я тоді ще зовсім молодим був. Тільки на Січ прийшов, а вони вже в пошані були серед козаків. Охрім Чуб такий дебелий козарлюга був, що гай-гай! Рівних йому на Січі не було! Підкови одною рукою гнув! А до Стецька Замогильного сам кошовий прислухався, такий мудрий чоловік був! А скільки погані всякої зі світу звели! О-о-о!
Очі Андрія спалахнули вогниками цікавості.
— Розкажи, Степане.
Коник з Никодимом і собі підсіли ближче, нагостривши вуха.
— А що! Розкажу, слухайте.
Старий характерник забив люльку і закурив.
— Розкажу я вам історію, як Чуб і Замогильний натрапили на кубло анциболота. Давно це було, і розповідав мені сам Стецько. Вийшли якось Охрім і Стецько на каюку в Луг ятері ставити, і зайшли так далеко, де зроду-віку жоден козак не бував. Дичини кругом! Нетрі непролазні, очерети височенні, що й неба не видно! Зайшли вони в протоку і давай ятері лаштувати. Аж раптом бачать — острів і очерет прим’ятий. «Справа нечиста!» — сказав Стецько, і Охрім направив човен до острова.
— Ну і?.. — Никодим, як завжди, не стримався.
— Не перебивай, — стусонув його ліктем Коник.
— Вийшли вони на берег, — продовжив Бородавка, — дивляться — кубло з лози сплетене, а в ньому — хто ви думаєте?
— Ну, анциболот, ясно хто, — сказав Андрій.
— А от і ні! — вигукнув Бородавка. — Анциболотики! Цілий виводок. Штук десять. Та так і тягнуться до козаків! Пащі порозкривали і клешнями клацають. Дістали козаки шаблі і давай погань «хрестити». Усіх перебили! «А що, Стецьку, — сказав тоді Чуб, — зачекаємо ненька?» — «Зачекаємо, брате! Як не зачекати!»
А були в козаків мотузки, ну й понаплітали вони арканів. Засіли неподалік від того місця, де анциболот на берег вилазить, — один справа, другий зліва, — та петлі розклали. Сидять, чекають, вже й стемніло. Аж раптом чують — анциболот хлюпочеться… Тут вони його й побачили! Анциболот тяг своїм діточкам цілого дикого кабана! Видать, ненажерливі тварюки були… Виліз анциболот на берег і вгодив у петлю. Забився, заметався, кабана жбурнув в очерети… Тут козаки накинули на нього аркани і стягли клешні. Возилися вони з ним довго, а таки здолали тварюку, зв’язали. І тут анциболот як підскочить, як кинеться у протоку!.. Але козаки-то були ще ті! Мотузку до каюка прив’язали і давай морити гада, як ото Вітряк сома! До ранку анциболот вибився з сил, і козаки його живого на Січ доставили!