— Інакше і бути не може, — спокійно відповів водяник.
Бородавка лише посміхнувся у вуса.
— А скажи, Никодиме, чого ти пістолі не носиш? — запитав Бузина.
Водяник сплюнув за борт.
— Не по мені ця зброя. Люблю віч-на-віч! Щоб ворога відчувати! І топір мій мене жодного разу не підвів, що ж я йому зраджувати буду?
— І то правда, — погодився Павло.
До вечора козацькі чайки ввійшли у величезний Дніпровський лиман. Важко було визначити, де ж кінчаються прісні води Дніпра і де вони зливаються із солоними водами Кара Дениза, як турки називали Чорне море.
Береги лиману були посічені безліччю заплав і густо порослі очеретами. В одній з таких заплав і зупинилися козацькі чайки. Посилився вітер і пішов дощ.
— Слава тобі, Господи! — сказав Швайка. — У море вийдемо непоміченими!
З настанням ночі, як за велінням неба, припинився дощ і стих вітер, і військо вийшло в море. Показалися зірки, і чайки понеслися до берегів Малої Азії, яку козаки називали Анатолією, до гавані приреченого Синопа.
Сходило сонце. Бородавка, що дрімав на горищі, потягнувся і відразу почав забивати люльку. На носі чайки стояли двоє. Бородавка насупився. Помаки!
— Чого не спиться? — пробурчав курінний.
Один з козаків, ще зовсім молодий козак Петрусь, навіть не обернувся, а товариш його, старий запорожець Кендюх, колись дебелий козак, а тепер згорблений старик, який провів двадцять років на галері й за весь цей час лише рік був помаком, обернувся. Бородавка відразу пошкодував про тон, яким звернувся до козаків.
Кендюх тримався лівою рукою за хрест, а правою за рукоять шаблі; в його очах блищали сльози і повільно збігали по зморшкуватих щоках.
— Синоп… — хрипло мовив він. — Вітер попутний, незабаром Синоп!
Серце Бородавки защеміло.
— Натерпівся ти, братику, у неволі бусурманській!
Кендюх крутнув головою, опустив руки і сів на лавку.
— Так хіба ж тільки я? — проказав він, не підводячи голови.
Петрусь обернувся і сів поруч. Обличчя молодого козака було білішим за фороський мармур, губи тремтіли.
— Ох, і доберуся я до вас… — процідив він крізь зуби і погрозив поки що невидимому місту кулаком.
Цієї миті отаманська чайка кошового викинула прапор-гасло, і чайки стали збиратися в коло.
— Браття! — голосно крикнув Швайка. — Попереду Синоп! Брати будемо вночі. Двадцять обраних мною козаків підуть перед нас на сандалі, що ми за собою тягнемо. З ними буде п’ятеро помаків, троє з яких знають у Синопі. Двоє будуть переодягнені в купців, ніби вони з Кафи. На козаках про людське око кайдани будуть, але такі, що легко скидаються! Їхнє завдання — відкрити нам ворота в синопській гавані, а далі, як Бог поможе, самі впораємося!
І ось призначені кошовим козаки стали перебиратися на сандал. Серед них був Андрій і Бузина.
— Е, так діло не піде! — обурився Никодим. — Кошовий, відправляй і мене!
Швайка посміхнувся.
— Це ж треба, як ти до цього характерника прив’язався! Добро! Стецю! — крикнув одному з козаків. — Міняйся з кацапом кайданами!
Стецько байдуже знизав плечима і передав важкі кайдани водяникові.
П’ятеро помаків спустилися на сандал і переодяглися, а потім із жалем підставили свої оселедці під ятагани. Серед них був і Кендюх.
— От зараза! — вигукнув він, погладивши голену маківку. — Знову без чуба! Ну, нічого, діло того варте!
— З Богом, хлопці! — махнув рукою Швайка, і сандал, піднявши вітрило, понісся до гавані Синопа.
— Який же ти дурень! — сказав Андрій Никодиму. — І чого тобі лізти поперед батька в пекло! Йшов би з усіма!
Водяник труснув кайданами.
— Хочу Синоп подивитися, адже ви, як я зрозумів, каменя на камені у ньому не залишите. А Бородавка казав, що місто красиве!
— Що ти в цьому розумієш? — здивувався Андрій. — Ти ж… ну, сам розумієш.
Водяник знизав плечима.
— Мабуть, таки твоя правда… Мені миліш за все простори і воля… Тому-то до вас і пристав. Не розумію я краси міст ваших, мішків кам’яних! От ви, запорожці, молодці, — з матінкою природою нерозлучні, вольності свої ревно оберігаєте, тому і тягнеться до вас наш брат. От скажи мені, Сивий, проміняв би ти волю свою запорізьку на хороми білокамінні?
— Нізащо! — не замислюючись відповів Андрій.
— Отож бо, — бундючно сказав водяник.
— І все-таки, Никодиме, відкіля ти родом? — запитав Бузина. — Кажеш — кацап, а по-нашому он як складно балакаєш!
— Давно перебрався він до нас, — відповів за нього Андрій, — а жив на хуторі в Гапки моєї, допомагав мірошникові.