Жінка враз спалахнула сліпучим світлом і зникла.
Никодим перехопив Андрія так, щоб його зручніше було тягти, і тільки зараз помітив, що у правому боці козака стримів чималий уламок якоїсь рейки.
— Нічого, козаче, тепер я тебе точно не віддам їй, — сказав він і поплив до берега.
Андрій опритомнів.
— Шабля… — ледве проказав козак. — Никодиме, шабля…
— Тримайся друже, — сказав водяник, і в його голосі забриніли нотки радості. — Буде тобі ще не одна шабля, аби тільки живий залишився…
І Никодим поплив до берега, до очеретів, а запорожці швидко пішли догори Дніпром.
А на воді догоряли галери, і густі клуби чорного диму застеляли собою сонце. Води лиману наповнили уламки суден і понівечені тіла загиблих. Деякі ще рухалися у воді, стікаючи кров’ю, а вцілілі запекло чіплялися за жалюгідні уламки могутніх галер і маневрених чайок. На березі металися турки: запорожці гордо ішли у них на очах і переслідувати їх не було кому…
5
Ніч опустилася на плавні. У густих очеретах Никодим змайстрував ложе й уклав на нього Андрія. Козак майже не приходив до тями, його лихоманило, він марив. Водяник вийняв з рани уламок і, як міг, перев’язав рану козака.
— Тримайся, Сивий, тримайся, — бубонів Никодим, не відходячи від козака. — Ох і бовдур я! Голова очеретяна! Я ж бачив її! І снилася вона мені, і на Інгульці ввижалася, і над чайкою твоєю, друже мій любий! Бачив, дурний, але не розумів! Не розумів, що весь цей час жив ти у тіні страшній, у зловісній тіні янгола смерті!
Уперше в житті водяник відчув, як його серце стислося і защеміло від невимовного болю: він не знав, чим може зарадити вірному другові. І раптом у його голові сяйнула думка: «Гапка!» Никодим аж підскочив на радощах.
— Гапка тобі потрібна… Авжеж, Гапка… — сказав він, так наче козак міг його чути. — Тримайся… Я скоро… — І сховався в очеретах.
Ще вдень водяник чув, як неподалік гелготали двоє яничарів, поставлених, очевидно, на варту, і тепер він повз до них, стиснувши в зубах ятаган. Нарешті водяник підповз настільки близько, що стриножені коні яничар, зачувши його, почали фиркати. Никодим завмер. Один турок спав коло вогню, а другий сидів поряд на сідлі. Никодим тінню прослизнув до сплячого турка, затис йому рот, полосонув по горлі ятаганом і вмить скочив на ноги.
Заляпаний кров’ю, вимазаний мулом, водяник був страшніший за чорта.
— Шайтан… — не скрикнув, а радше голосно прошептав яничар.
Никодим підніс пальця до губ.
— Тс-с-с!
Турок схопився і кинувся навтьоки. Водяник кинув йому вслід ятаган, той настиг утікача і встромився йому між лопаток.
Потім Никодим перетяг Андрія до вогню, знову перев’язав його, змайстрував з товстої лози лубки, вклав у них козака і прив’язав до сідла.
— Тримайся, козаче, — прошептав він, — тримайся, друже… — Він скочив у сідло, прив’язав до сідла другого коня і потихеньку рушив у непроглядний морок ночі.
Епілог
Дівчина слухала як заворожена.
— То от як воно усе було… — прошептала вона і подивилася на водяника. — Дякую, Никодиме, що врятував колись мого діда.
— Пхе! — відмахнувся водяник. — То пусте. Знала б ти, скільки разів він рятував мене!
Орися глянула на свого діда. Той важко зітхнув і зайшовся забивати люльку, з якою розлучався хіба що вночі, коли спав.
— Славні були часи, Никодиме, — знову зітхнув старий козак.
— Твоя правда, Сивий, славні.
Надворі вже майже стемніло. Десь за хатою голосно засюрчав цвіркун, у вікнах спалахнуло світло.
З хати вийшла Гапка і стала на порозі. Постаріла, посивіла, та все ще приємна зовні й доволі енергійна, вона з роками не втратила тієї дивної краси, яку випромінювали її добре серце та щира душа.
— Ану давайте в хату, пізно вже, я вечерю накрила, — гукнула вона.
Орися похопилася.
— Ой, бабусю, а я ж не допомогла! Заслухалася тут…
Гапка посміхнулася.
— Авжеж заслухалася, бо є що послухати… Ходімте вже, — сказала Гапка й пішла до хати.
Козак піднявся, спираючись на ковіньку, і онучка взяла його під руку.
— Діду, — сказала вона несміливо, — а що ж там сталося з Пташкою? Куди вона поділася тоді? Мо’, розкажете завтра?
— Ну куди вже я дінуся від тебе, — посміхнувся Андрій.
Аж раптом з-за куща калини почувся переливчастий жіночий сміх.
— А може, я сама розкажу? — пролунав приємний, мелодійний голос, і з вечірнього мороку на світло, що лилося з вікон, вийшла вродлива молода жінка, а слідом з нею — статний чумак у баранячій кучмі.