Старший лейтенант щось сказав їхньому комбату, тоді кивнув пальцем Іванові, і коли той, прискочивши, клацнув закаблуками і рвонув товсту долоню до пілотки, неголосно звелів:
— Підеш зі мною.
— А машина? — дурнувато спитав Іван, для якого полуторка й далі залишалася колгоспним майном, що його повинен був пильнувати.
— Підеш! — повторив старший лейтенант і відвернувся, показуючи Іванові спину, перехрещену командирськими новенькими ременями. Все на старшому лейтенанті було новеньке, чепурне, ідеально припасоване, сам він, невеличкий, якийсь ніби цяцьковий, зовсім не пасував ні до війни, ні до фронту, ні до чорних брудних вибухів бомб і снарядів, під якими Іванові вже довелося побувати. Іван ішов за незнайомим маленьким командиром і відчував себе надто великим, незграбним, брудним, неоковирним. Згадав, що забув на стрільбищі свою гвинтівку, сполошився:
— Товаришу старший лейтенант, а моя гвинтівка?
— Одержиш ППШ, — кинув той, не озираючись.
Іван похолов: ППШ був у них тільки в командира автобату.
Ще до вечора Іван став власником: новісінької тривісної машини з критим кузовом (а там ціле багатство: ліжко, стіл, стільці, навіть бурий, як бичача кров, сталевий сейф), новісінького «комсоставівського» обмундирування, автомата, цілого арсеналу боєприпасів, а також припасів продовольчих, де були не тільки м'ясні консерви, згущене молоко, меди й чаї, а навіть шоколад у плитках завбільшки з долоню.
— І щоб мені чистота й порядок! — сказав старший лейтенант. Говорив тихо, але так лиховісно, що й мертвий здригнеться.
Іванова душа металася між захватами й страхами, як його мишачі очі. Один день, а все твоє життя — навпіл. Ще зранку в автобаті, де вони з висоти своїх машин королювали над нещасною піхотою, а по обіді — вже зовсім в іншому світі, і що тепер той автобат з його потрощеною технікою супроти цього штабного благополуччя, цього багатства, блиску й могуття! Старший лейтенант був тихий, але й страшний і, мабуть, не самому Іванові, а всім, хто його бачив. Майори, полковники, навіть генерали, зустрічаючи Іванового командира, не вихизовувалися своїм старшинством, не брали «на баса», говорили з ним, як з рівним, панібратствували, шанувалися і всі називали його однаково: «Старшой».
Іванові, коли той, роззявивши рот по самі вуха, гаркнув: «Товаришу старший лейтенанті», він спокійно показав рукою, щоб умовк, тоді звелів:
— Називай мене, як усі: «Старшой». Зрозуміло?
— А як же звертання? — не збагнув одразу Іван. — Товаришу старшой, чи як?
— Старшой — і все. Без нічого.
— І без «товаришу»?
— Без. Я для тебе не товариш, а Старшой. Зрозуміло?
— Так точно.
Бони кудись їхали. Старшой сидів у кабінці поряд з Іваном, коротко кидав: «Тримайся за отією «емкою». Туди. Отуди». І ніяких розбалакувань. їхали й зупинялися з машинами, яких Іван ніколи й не бачив, щоб стільки й отакі. Легкові, криті, як їхня, вантажні, тягачі. Командири — від генерала до капітанів, дівчата у формі, інтенданти, з голочки одягнені, повари з начищеними до блиску похідними кухнями і з пахощами такими, що кишки перевертаються. Ну!
Іванові закортіло написати додому, похвалитися, як живе, хай би пораділи мама й батько, похвалилися в селі, який їхній Іван, з якими командирами і біля яких штабів. Але написати не встиг, та й добре, що не встиг.
Десь за тиждень уночі його розбудив Старшой і звелів одягатися по тривозі. Сам був — ніби й не лягав: обмундирований, перехрещений ремінням, з пістолетом і планшеткою, навіть у касці. Каску він надягав, навіть коли сидів у машині, примушував це робити також Івана. Ну, то на поході, там справді щоб без розгільдяйства, але оце глупої ночі, далеко в тилу, серед штабів — і в касці?
— Переходиш в розпорядження лейтенанта! — сказав Старшой і зник, зоставивши замість себе високого темного командира, який мовчки стежив за хапливим Івановим зодяганням.
— Каску! — скомандував він, і тільки тоді Іван помітив, що чужий лейтенант сам теж був у касці. Він мерщій кинув собі на голову сталеве прикриття, вхопив з кілочка ППШ, однак лейтенант сказав:
— Не треба. Одержите гвинтівку.
«Невже в піхоту? — заскімлило Іванові в душі. — За що ж? Чим же я не вгодив Старшому?»
Лейтенант довго вів кудись Івана поміж машинами, поміж соснами, поміж вартовими. Вів і привів. Там було ще кілька таких, як він, лейтенант зник, невдовзі з'явився ще раз, ще привів солдата, так і водив, поки їх зібралося дванадцять, ціле відділення, тоді їм роздали гвинтівки, підсумки з патронами, кожному звелено загнати обойму в магазин гвинтівки, всіх вишикувано, лейтенант перевірив спорядження, став пояснювати бойове завдання. Іван не був у піхоті, не знав, — як вона воює, не міг уявити себе, як він біжить назустріч пострілам, назустріч кулям, назустріч смерті. Хіба ж можна живому отак просто взяти і бігти, щоб тебе вбили? Переляканий наперед, завчасно, до кінця днів своїх, до своєї смерті, Іван одурів од страху, осліп і оглух і нічого не почув з того, що їм говорив лейтенант.
А той, походивши перед коротенькою темною шерегою, порипівши чобітьми і голосом, зупинився, гостро ковзнув поглядом по переляканих молодих обличчях, тоді різко спитав:
— Завдання ясне?
Всі чомусь мовчали, та лейтенантові, здавалося, того й треба було, він не обурився і не став повторювати свого запитання, мовчанка його цілком вдовольняла. Однак тут нарешті схаменувся Іван. Він злякався ще більше, тепер уже свого незнання, роззявив рота, щоб запитати в командира, як же йому бути і що треба робити, але командир був на сторожі.
— Припинити розмови! — крикнув він. І все.
Тоді була команда, їх повернули, розвернули: «Правое плече вперед!», і вони кудись витупували тяжкими чобітьми, поки опинилися на безмежній світанковій галявині, обставленій з боків щільними стінами війська, а посередині була свіжовикопана яма, перед нею ніби червоноармієць, тільки простоволосий, босий, зі зв'язаними за спиною руками, а збоку від нього — три командири, два високі й худі, а між ними — Іванів Старшой!
Ті командири із Старшим були найближче до чоловіка перед свіжою ямою, але ще ближче стояв Іван у своїй залізній шерензі — всі під два метри зростом, міцні, мов із заліза, голови в касках теж ніби залізні, а до душі й не доберешся. Замість душі — гвинтівка в руках.
Один з тих двох високих і худих щось читав. Довго й незрозуміло. Та Іван і не пробував нічого зрозуміти. Він і не чув, і не слухав. Був залізний, а сам ніби здерев'янів. Що ж це таке? Як же це так?
Той чоловік перед ямою тіпнувся, щось закричав незрозуміло, тоді раптом гукнув:
— Хай живе товариш Сталін!
Але й цього Іван ніби не почув, бо саме тоді пролунала різка команда їхнього лейтенанта:
— Від-ділення!
Іван побачив, як усі виставили перед собою гвинтівки, впираючи в плечі приклади, і мерщій зробив те саме.
— У зр-радника Батьківщини, — карбував слова команди лейтенант, і вже тобі ні роздумів, ні вагань, ні відступу, — вог-гонь!
Залп ударив коротко, болісно, різучо. Так, ніби роздерли міцне полотно.
Іван уже більше не бачив нічого. Слухав команду, виконував, він — чи й не він? Де він, що з ним, на якій землі, на якому небі, чи стояла тоді роса, чи була трава під ногами? Не зміг би пригадати й на Страшнім суді. Все залізне, навіть повітря сизе і ніби залізне.
Коли вже знов сидів у своїй машині, а поряд — Старшой, обидва в касках, мов великі воїни, а машина аж дзвенить, така вона доглянута, вичищена, ніби вилизана язиком, Старшой, дивлячись поперед себе, спитав:
— Ти куди стріляв?
— Стріляв? — на смерть перелякався Іван. — Куди стріляв? У зрадника Батьківщини стріляв!
— Я питаю — куди, а не в кого! Цілився куди?
Цілився? Куди цілився? Це Іван знав. Ой, як же
знав! Бо коли б не цілився, то попав би точно в серце. Таке вже кляте було в нього око, така рука. Тому й цілився в ноги тому чоловікові. Хто там знатиме? А вийшло: всі вони цілилися або в ноги, або пускали «в молоко»! Старшому і отим двом, худим і високим, довелося добивати зрадника контрольними пострілами з пістолетів. Це ж добре, що хтось передбачив. Передбачив, не бачивши, але знаючи наперед про всіх таких, як Іван.