Выбрать главу

Старший лейтенант щось сказав їхньому комба­ту, тоді кивнув пальцем Іванові, і коли той, приско­чивши, клацнув закаблуками і рвонув товсту доло­ню до пілотки, неголосно звелів:

—     Підеш зі мною.

—     А машина? — дурнувато спитав Іван, для яко­го полуторка й далі залишалася колгоспним май­ном, що його повинен був пильнувати.

—      Підеш! — повторив старший лейтенант і відвер­нувся, показуючи Іванові спину, перехрещену ко­мандирськими новенькими ременями. Все на стар­шому лейтенанті було новеньке, чепурне, ідеально припасоване, сам він, невеличкий, якийсь ніби цяць­ковий, зовсім не пасував ні до війни, ні до фронту, ні до чорних брудних вибухів бомб і снарядів, під якими Іванові вже довелося побувати. Іван ішов за незнайомим маленьким командиром і відчував себе надто великим, незграбним, брудним, неоковирним. Згадав, що забув на стрільбищі свою гвинтівку, спо­лошився:

—     Товаришу старший лейтенант, а моя гвинтівка?

—     Одержиш ППШ, — кинув той, не озираючись.

Іван похолов: ППШ був у них тільки в команди­ра автобату.

Ще до вечора Іван став власником: новісінької тривісної машини з критим кузовом (а там ціле ба­гатство: ліжко, стіл, стільці, навіть бурий, як бичача кров, сталевий сейф), новісінького «комсоставівського» обмундирування, автомата, цілого арсеналу боєприпасів, а також припасів продовольчих, де були не тільки м'ясні консерви, згущене молоко, меди й чаї, а навіть шоколад у плитках завбільшки з долоню.

—     І щоб мені чистота й порядок! — сказав стар­ший лейтенант. Говорив тихо, але так лиховісно, що й мертвий здригнеться.

Іванова душа металася між захватами й страха­ми, як його мишачі очі. Один день, а все твоє жит­тя — навпіл. Ще зранку в автобаті, де вони з висоти своїх машин королювали над нещасною піхотою, а по обіді — вже зовсім в іншому світі, і що тепер той автобат з його потрощеною технікою супроти цього штабного благополуччя, цього багатства, блиску й могуття! Старший лейтенант був тихий, але й страш­ний і, мабуть, не самому Іванові, а всім, хто його бачив. Майори, полковники, навіть генерали, зуст­річаючи Іванового командира, не вихизовувалися своїм старшинством, не брали «на баса», говорили з ним, як з рівним, панібратствували, шанувалися і всі називали його однаково: «Старшой».

Іванові, коли той, роззявивши рот по самі вуха, гаркнув: «Товаришу старший лейтенанті», він спо­кійно показав рукою, щоб умовк, тоді звелів:

—        Називай мене, як усі: «Старшой». Зрозуміло?

—    А як же звертання? — не збагнув одразу Іван. — Товаришу старшой, чи як?

—        Старшой — і все. Без нічого.

—        І без «товаришу»?

—         Без. Я для тебе не товариш, а Старшой. Зро­зуміло?

—        Так точно.

Бони кудись їхали. Старшой сидів у кабінці поряд з Іваном, коротко кидав: «Тримайся за отією «емкою». Туди. Отуди». І ніяких розбалакувань. їхали й зупинялися з машинами, яких Іван ніколи й не ба­чив, щоб стільки й отакі. Легкові, криті, як їхня, ван­тажні, тягачі. Командири — від генерала до капітанів, дівчата у формі, інтенданти, з голочки одягнені, по­вари з начищеними до блиску похідними кухнями і з пахощами такими, що кишки перевертаються. Ну!

Іванові закортіло написати додому, похвалитися, як живе, хай би пораділи мама й батько, похвалили­ся в селі, який їхній Іван, з якими командирами і біля яких штабів. Але написати не встиг, та й добре, що не встиг.

Десь за тиждень уночі його розбудив Старшой і звелів одягатися по тривозі. Сам був — ніби й не лягав: обмундирований, перехрещений ремінням, з пістолетом і планшеткою, навіть у касці. Каску він надягав, навіть коли сидів у машині, примушував це робити також Івана. Ну, то на поході, там справді щоб без розгільдяйства, але оце глупої ночі, далеко в тилу, серед штабів — і в касці?

—        Переходиш в розпорядження лейтенанта! — сказав Старшой і зник, зоставивши замість себе ви­сокого темного командира, який мовчки стежив за хапливим Івановим зодяганням.

—       Каску! — скомандував він, і тільки тоді Іван помітив, що чужий лейтенант сам теж був у касці. Він мерщій кинув собі на голову сталеве прикриття, вхопив з кілочка ППШ, однак лейтенант сказав:

—        Не треба. Одержите гвинтівку.

«Невже в піхоту? — заскімлило Іванові в душі. — За що ж? Чим же я не вгодив Старшому?»

Лейтенант довго вів кудись Івана поміж машина­ми, поміж соснами, поміж вартовими. Вів і привів. Там було ще кілька таких, як він, лейтенант зник, невдовзі з'явився ще раз, ще привів солдата, так і водив, поки їх зібралося дванадцять, ціле відділен­ня, тоді їм роздали гвинтівки, підсумки з патрона­ми, кожному звелено загнати обойму в магазин гвинтівки, всіх вишикувано, лейтенант перевірив спорядження, став пояснювати бойове завдання. Іван не був у піхоті, не знав, — як вона воює, не міг уявити себе, як він біжить назустріч пострілам, на­зустріч кулям, назустріч смерті. Хіба ж можна живо­му отак просто взяти і бігти, щоб тебе вбили? Переляканий наперед, завчасно, до кінця днів своїх, до своєї смерті, Іван одурів од страху, осліп і оглух і нічого не почув з того, що їм говорив лейтенант.

А той, походивши перед коротенькою темною шерегою, порипівши чобітьми і голосом, зупинив­ся, гостро ковзнув поглядом по переляканих моло­дих обличчях, тоді різко спитав:

—     Завдання ясне?

Всі чомусь мовчали, та лейтенантові, здавалося, того й треба було, він не обурився і не став повторю­вати свого запитання, мовчанка його цілком вдоволь­няла. Однак тут нарешті схаменувся Іван. Він злякав­ся ще більше, тепер уже свого незнання, роззявив рота, щоб запитати в командира, як же йому бути і що треба робити, але командир був на сторожі.

— Припинити розмови! — крикнув він. І все.

Тоді була команда, їх повернули, розвернули: «Правое плече вперед!», і вони кудись витупували тяжкими чобітьми, поки опинилися на безмежній світанковій галявині, обставленій з боків щільними стінами війська, а посередині була свіжовикопана яма, перед нею ніби червоноармієць, тільки просто­волосий, босий, зі зв'язаними за спиною руками, а збоку від нього — три командири, два високі й худі, а між ними — Іванів Старшой!

Ті командири із Старшим були найближче до чоловіка перед свіжою ямою, але ще ближче стояв Іван у своїй залізній шерензі — всі під два метри зростом, міцні, мов із заліза, голови в касках теж ніби залізні, а до душі й не доберешся. Замість душі — гвинтівка в руках.

Один з тих двох високих і худих щось читав. Довго й незрозуміло. Та Іван і не пробував нічого зрозу­міти. Він і не чув, і не слухав. Був залізний, а сам ніби здерев'янів. Що ж це таке? Як же це так?

Той чоловік перед ямою тіпнувся, щось закричав незрозуміло, тоді раптом гукнув:

—     Хай живе товариш Сталін!

Але й цього Іван ніби не почув, бо саме тоді про­лунала різка команда їхнього лейтенанта:

—     Від-ділення!

Іван побачив, як усі виставили перед собою гвин­тівки, впираючи в плечі приклади, і мерщій зробив те саме.

—       У зр-радника Батьківщини, — карбував слова команди лейтенант, і вже тобі ні роздумів, ні вагань, ні відступу, — вог-гонь!

Залп ударив коротко, болісно, різучо. Так, ніби роздерли міцне полотно.

Іван уже більше не бачив нічого. Слухав команду, виконував, він — чи й не він? Де він, що з ним, на якій землі, на якому небі, чи стояла тоді роса, чи була трава під ногами? Не зміг би пригадати й на Страшнім суді. Все залізне, навіть повітря сизе і ніби залізне.

Коли вже знов сидів у своїй машині, а поряд — Старшой, обидва в касках, мов великі воїни, а ма­шина аж дзвенить, така вона доглянута, вичищена, ніби вилизана язиком, Старшой, дивлячись попе­ред себе, спитав:

—       Ти куди стріляв?

—       Стріляв? — на смерть перелякався Іван. — Куди стріляв? У зрадника Батьківщини стріляв!

—      Я питаю — куди, а не в кого! Цілився куди?

Цілився? Куди цілився? Це Іван знав. Ой, як же

знав! Бо коли б не цілився, то попав би точно в серце. Таке вже кляте було в нього око, така рука. Тому й цілився в ноги тому чоловікові. Хто там зна­тиме? А вийшло: всі вони цілилися або в ноги, або пускали «в молоко»! Старшому і отим двом, худим і високим, довелося добивати зрадника контрольни­ми пострілами з пістолетів. Це ж добре, що хтось передбачив. Передбачив, не бачивши, але знаючи наперед про всіх таких, як Іван.