— Щоб мені цього більше не було! — сказав Старшой.
Іван кивнув важкоголово.
Тоді вперше почувся йому мамин голос так, як ніколи не чувся: добрий, ласкавий, м'який, як шовк.
як трава, як мамине волосся. Чом же малим не відгукувався на той голос, на той поклик, а втікав уперто ще далі, прудкооко визираючи, куди б шурхнути так, щоб не знайшла ніяка сила.
«І-іва...» — скільки в тому поклику добра, надії, обідяння, а він знехтував усім тим, а тепер приречений вимуштровано скидатися на жорстоке й коротке «В-ван!», так ніби ти й не жива людина, а оцинковане відро або «цинка» для патронів.
Ще якось легше було б на душі, коли б Старшой був грубий, жорстокий солдафон, коли б заливав очі спиртом, верлюжився з податливими ППЖ, чинодральствував, розбишакував на складах овеес і пефеес. Але ж ні! День і ніч сидів над якимись паперами, інструкціями, веліннями. Сам щось писав і переписував, засургучовував у пакети, відправляв кудись ті пакети, натомість одержуючи ще товщі, ще важливіші, мабуть, бо все те ховалося в невситиме черево бичачокривавого сейфа, який щоразу сито поцмакував броньованими дверима, ковтаючи нову здобич. Спав Старшой чи й не спав ніколи — про це Іван так достоту й не зміг довідатися, їв він мало і все просте, з солдатської кухні, заборонивши Іванові навіть навідуватися до їдальні, для офіцерів. Жінок — ніяких і ніколи. Іван вважав, що всі вони варті навіть менше, ніж ляпання його долоні, і був страшенно вдоволений, що Старшой, мабуть, теж такої думки. Для простої Іванової душі цей чоловік був ніби Бог: чесний, чистий, бездоганний у своєму житті, відданий тільки своїй справі, а справа та — велика й свята. Служба Старшого (а тепер, виходило, й Іванова) мала назву страшну (багато хто боявся й вимовити), сичливу, ніби звук міни, яка летить на тебе загрозливо, невідворотно, і ось зараз уб'є тебе, знищить — ні сліду, ні пам'яті, і нема рятунку, кінець усьому, але тут з'являється Старшой, коротким помахом руки відвертає загрозу, захищає ягниць і перстом караючим вказує на вовків і спокійно каже:
— Іване, проведи.
А що Старшой завжди перевантажений своєю роботою і вимушений ощадливо витрачати час, власні вчинки, рухи, слова, навіть звуки, то виходить у нього щось укорочено-жорстке, мов удар по залізу:
— В-ван, провди!
І тепер уже Іван знає, що треба робити. Все точно. Довір'я окрилює просту, як схлип, душу. Воно викликає захват. Іван здивувався б безмірно, почувши про цінність чийогось життя і про милосердя. Що це й навіщо і кому на користь? Його уявлення про гріх убивати були невиразні й темні ще з тих пір, як він одним пострілом скошував по півдюжини летючих качок. Справедливість? А що це таке? Він вірив у справедливість тільки стосовно своєї темної лінивої переляканої душі, а забезпечити цю справедливість міг єдиний чоловік на світі — Старшой. Іван став його добровільним рабом, охоче — навіки — і мовби радісно. Його рабство було куплене страхом і загрозою.
Відступали тоді довго, тяжко і страшно. Як же страшно ми відступали і в сорок першім і в сорок другім. А хто винен? Зрадники і шкідники. А з ними тільки отак:
— В-ван, провди!
Це був їхній код. Іван розростався до безміру своїм молодим потужним тілом од усвідомлення того, що він довірений, допущений, втаємничений. Ніхто не знав, що то таке «В-ван провди», а знали тільки вони з Старшим, знали ж ось що: бути твердокам'яними, самовіддано, не покладаючи рук, боротися з шпигунами, диверсантами, зрадниками, шкідниками, панікерами, перебіжчиками, наклепниками, всіма підозрілими елементами, ворожо настроєними і їхніми спільниками, заносити над ними караючий меч невтомно й без вагань, винищувати безжально, хоч і по дев'яте коліно! І все точно.
Ніхто ніколи Івана не вчив, а от вже навчився! Без науки і якось одразу, і що там казати! Може, де далося само собою, а може, від присутності Старшого в Івановім житті. Бо такий же чоловік! Нічого собі не дозволить, ні тобі зайвого слова, ні вибрику, не п'є, не курить, їсть, як дитина, спить — чи й не спить, ніякого роду в нього, бо ні тобі листів трикутничком, ні грошових атестатів комусь у тил — не чоловік, а дух безплотний!
Іванові аж груди рвало похвалитися перед Старшим, як він сповняє оте його загадкове: «В-ван, провди!», розказати, показати.
Бо все ж сам, і все точно!
Значить, так. Виводив він зрадника, пускав попереду, сам за ним, і так, щоб ні близько, ні далеко. Дати вспокоїтися чоловікові. А коли вспокоїться — глибокий випад уперед і долонею лівої руки (а долоня в Івана, як лопата!) підсічку йому під коліно — р-раз! Встояти від Іванової підсічки ніхто не може. Починає падати. Ось тут йому навздогін з автомата — чирк! Автомат у Івана висить під правим плечем, так з-під плеча воно й стрілялося. Черга в два-три патрона, а то й одиночним — і завжди без промаху. Бо як же ти промахнешся, коли воно ось тут у тебе перед самими очима.
Чи він їх ненавидів? Знав, хто вони й що і які їхні провини? Не знав нічого. Старшой не казав, а більше — в кого ж ти розпитаєш? Згодом їм, правда, додали писаря, але той був ще мовчазніший за Старшого, понурий і байдужий, мов старий кінь. А Іванові що? Йому аби догодити Старшому! І хоч той і не розпитував, не давав розтулити рота, Іван навіть по його спині бачив, що він Іваном задоволений. А це, може, більше й за орден!
Перший, якого Старшой звелів Іванові «провести», був, мабуть, хіба ж такий зрадник. Як ото сказано: «всіх мастей». Захеканий, пітнявий, вугруватий, обмундирування на клапті. А матюкався! А що вже про товариша Сталіна ляпав своїм язицюрою! Послухаєш таке — то ще й тебе в спільники запишуть. Тут Іван і не вагався. Припинити отой брудний потік — хіба не священний обов'язок!
Поки відступали, роботи було багато. Оточенці, запроданці, ошуканці, а їм із Старшим за всіх оддувайся. Машину їхню розбило бомбою, довелося Старшому вдовольнитися полуторкою, в донських степах дійшло до того, що не було й лісу, щоб накривати бліндаж для Старшого. Ламали хати, тягли звідти дерево, але яке ж там дерево! Брус, обапіл, ну, якась там гнила соха — хіба це вбереже від бомби? А Старшой любив, щоб бліндажі — в три, а то й у п'ять накатів, і щоб колоддя таке, що й не обхопиш. Іван фашистської стрілянини не дуже й боявся, але бомб — спаси й помилуй! Тоді здавався собі таким великим, що фашист із самольота точно ж його бачить і гатить бомбою просто в нього! Іван ладен був хоч і крізь землю провалитися, коли починалася бомбьожка, а Старшой вимагав «оберігати техніку»! Тут душу не вбережеш, а йому — техніку! До себе в бліндаж Старшой не пускав ніколи, хоч би й небо впало Іванові на голову. Мовляв, не має права, щоб сторонні біля секретних документів.
А який же Іван сторонній!
На Маничі вони стояли після наказу номер 227. Ну, наказ! Це вже мовби точно для Старшого. Ні кроку назад, а хто ступив або занесе ногу, щоб ступнути, - того, значить, безпощадно, бо позаду сам товариш Сталін, неприсутньо-присутній, всюдисущий і всемогутній.
І залізні слова наказу;
«Панікери й боягузи повинні винищуватися на місці». Все точно! Старшой з Іваном якраз же на тому місці.
В степу голо, сонце як скажене, небо роззявлене вдень і вночі. Бліндажик Старшому вирили в ярку. І не бліндажик, а так — печерка, вкопалися в крутий схил — ото й уся музика. Садоне бомбою, то й могили не треба, так тебе там і загорне.
Старшой весь кипів, а коли він такий (хоч воно ніби й не видно), то краще до нього й не потикайся! А тут конвой привів двох. Ніби й командири, хоч не знати, які, бо петлиці поодривані. Але хромові чоботи і ремені з зіркою. Ну, конвоєві що? Привів, здав затриманих чин-чинарьом, одержав розписку — і в своє розташування. Але Іван устиг перехопити конвоїрів. Пригостив командирським ароматним тютюнцем (Старшой віддавав йому свою командирську пайку), натякнув про свою належність і все інше, закинув і про тих приведених. Хто й звідки? А конвоєві що? Віддав коня, то на тобі й батіг! Кого привели? Якісь кінознімальники, чи що. Так вони самі кажуть. І кажуть, що один майор, а другий капітан. Знімали бойову операцію і попали в оточення. Три дні вибиралися. Камеру із своїм кіном сховали десь у балці. Домагалися, щоб іти шукати. Мабуть, брешуть, а там хто його знає.