Притулив і тоді, коли до Старшого нагрянув «трибунальщик», військовий юрист у високих чинах, темнолиций, видати, від тих страждань, серед яких доводилося йому жити, але душу мав не темну, бо став одразу дорікати Старшому за самоуправство, беззаконня і злочинну жорстокість. Мовляв, хай не думає, що коли особіст,то для нього й радянські закони не писані. Іванові похолонула кров, — усі ті півпуда чи там скільки крові, яка була в його великому тілі. Щоб отаке казати його Старшому? Та він же, оком не змигнувши, вихопить з-під своїх паперів пістолет і розрядить у трибунальщика всю обойму! Або просто собі покличе: «В-ван! Пров-ди!». І все спокійно і точно.
Але Старшой здивував своїм спокоєм навіть Івана, коли відповів трибунальщику ніби виправдовуючись: «Війна все спише!»
— Війна? — закричав юрист. — А яку війну ми ведемо? Священну війну ведемо! І нікому не дозволено плямувати її святість і кров, пролиту народом.
— А хто плямує? — здивувався Старшой. — Я маю справу з матеріалом, далеким від благородства, і від вашої святості. Гуманність? Правосудця? Не передаю справ у ваш трибунал? А може, я напрямець — на Москву, на «Особое совещание». І звідти приходять документи. Вже готові. Можу ознайомити. Ось, ось і ось. Три рядки. Такий і такий, такого року народження, звинувачується в зраді Батьківщини, «Особым совещанием»... до вищої міри... Досить? Чи ще?
— Ви цим не прикриєтесь! — прокричав, уже вискакуючи від Старшого, трибунальщик. — Не прикриєте сваволі й злочинного самоуправства!
Мабуть, юрист ще грозився Старшому, але Іван уже не чув, бо одна нога тут, а друга десь, він щезав і звіювався, в паніці не біг, а ніби спурхував, мов великий чорний індик, підлітав, стукався об землю одною ногою, знову спурхував, далі, далі, щоб ніхто нічого... Бо коли той трибунальщик візьме на гачок ще й його, Івана, або коли Старшой запідозрить, що він підслухував, то спаси й помилуй!..
Трохи погамував свою розклекотану страхом душу, натрапивши десь над вечір на двоє покинутих лошаток. Десь, мабуть, відбилися від обозу, а може, вискочили з-під бомб. Кобили не вискочили, а лошатка, бач, вбереглися. Іван прикликав їх «кось-кось- кось!», поклав на свої широкі, як лопати, долоні по грудочці цукру, вдоволено приплющив очі від м'якого вологого тицяння йому в жмені.
І, чого з ним ніколи не траплялося, проочив Старшого.
Той виник нізвідки, постояв, подивився, як блаженствує Іван, поцікавився не дуже доброзичливо:
— Це що?
— Це? Ло... Ло... — Іван ніяк чомусь не міг вимовити такого простого слова «лошата», і тільки белькотів своє «ло-ло», а тоді зненацька ляпнув майже нахабно:
— Коні мене люблять, Старшой! Вже я й шофером у колгоспі став, вже й з машиною, а вони любили...
— Хвалю! — безбарвним, як завжди, голосом промовив Старшой, так що й не збагнеш: справді хвалить, чи гудить, а то й осуджує.
Вже відійшовши від Івана, він кинув через плече:
— З'явись до мене!
Які вже тут лошата! Іван, обсмикуючись і відкашлюючись, став біля порогу в Старшого; їв очима начальство і молив усіх богів, щоб не стало чутне оте скавучання в його душі, від якого не було рятунку.
Старшой виявив небачену привітність. Показав Іванові табуретку, звелів сідати. І ще не все. Виказано ще й найвищу довірливість Іванові. При ньому, не ховаючись, не затуляючи спиною, Старшой відімкнув сейф, дістав звідти папір, поклав на столик перед Іваном (Іван сам і збивав той столик з трьох дощок), звелів чи й попросив: — Прочитай.
Очі сльозилися (мабуть, від розчулення), Іван ніяк не міг вловити літер і скласти їх у слова. Коли ж спробував нарешті скласти, то аж відхитнувся від столика. Старшой пильно стежив за ним і помітив той його відрух, але не сказав нічого. Ждав, поки Іван проковтне все написане.
А Іванові, хоч ще й не дочитав, уже все стало кісткою в горлі. Куди там ковтати! Тут хоч би й розжував хтось, то не проковтнеш.
Що ж він читав? Звідки на нього така напасть? Писав не він, а написано мовби ним від початку й до кінця. Написано і підписано. Як свідком, присутнім і допущеним, а також — і це найперше! — патріотом і вірним, а також відданим і все, що там треба...
Написано про того трибунальщика, який наважився вимагати якоїсь там законності від Старшого. Ну, не навпростець написано, не те, що чуло Іванове вухо крізь двері, не про сказане юристом, а так — ніби відлуння його слів у чиїйсь голові, дзвеніння в чиїхсь вухах. Мовляв, такий-то і такий, в такому званні і при такій посаді, в моїй, а також мого командира присутності виказував нездорові настрої... припускався ворожих висловлювань на адресу... нехтував і порочив... на справедливі зауваження реагував неправильно... в своїй злочинній поведінці дійшов до того, що зірвав з стіни портрет найдорожчої всім нам людини, нашого улюбленого вождя зірвав і в звірячій люті пошматував портрет, якии я (^обисто вирізав з газети і наліпив на стіні в кабінеті мого командира, як...
Іван глянув на Старшого. Той вхопив його погляд своїми твердими очима і не відпустив.
— Як же воно це? — прошелестів пошерхлими іубами Іван. - Я ж не писав, а написано. Я й не чув
нічого, а тут ніби й бачив.
— Ти? Не чув? — Старшой засміявся б, але не вмів, тому перепитав ще раз, тільки навспак: - Не чув? Ти?
— Я.
— А хто ж тоді чув? Може, показати місце на дверях, де ти притулювався вухом? Там уже ямка вичовгана. Як блюдце. Ну! Не чув?
— Так не бачив же! — Іван мало не плакав.
— Повинен був бачити. Чи ніколи не чув про пильність?
— А портрет? Товаришу Старшой! Хіба ж я його вирізав з газети; хіба наліплював?
— Деталі! Трибунальщик на столі в мене побачив портрет і розірвав. Мало тобі? Розірвав на шматки й потоптав ногами! Ще мало? Тоді - вкинув шматки в пічку і спалив.
— Так пічка ж не топилася!
— А ти затопиш. Перепишеш оце все власноручно додавши про те, що трибунальщик потоптав портрет ногами й спалив у пічці, а тоді спалиш те, що я тобі дав, а твою заяву від,правимо в інстанції.
Іван зробив ще одну, щоправда вже зовеш мляву
спробу відкрутитися:
— Хіба мене хтось послухає?
— Не твій клопіт. Знайдуться такі люди.
Він стирчав над душею в Івана, поки той переписав неправедну заяву, мерщій забрав її, перечитав уголос, сказав, як біля лошат: — Хвалю!
Ще довго після того кривописання трусило Іванову душу від страху: а ну ж поставлять його в око з трибунальщиком і стануть випитувати правду. Але ніхто не ставив, не питав, про того юриста Іван теж не розпитував у Старшого, лякаючись самої думки про те, що вибризком чорнила людину можна вбити ще легше й простіше, ніж кулею з залізного автомата. Хоч іноді наповзало на Івана щось темне й невідоме, виникала сверблячка показати, який він є похвалитися коли й не перед усім світом, то хоч перед дрібною штабною обслугою, всіма отими вартувальниками, годувальниками, комендантниками Попустивши командирського пояса (ремінний, прошитий зигзагами, з мідною зірчастою пряжкою) на кілька дірочок після подвійної обідньої порції, Іван похмикував:
— Як хоч, то ми можемо стрельнути, а можемо й писнути. І писнути, тож!
І покотилася Іванова служба далі, і тепер уже острах на людей наводив не тільки Старшой, але й він, Іван, хоч у самого страху в душі не меншало, а щодалі більшало і розрісся він там вже не окремими кущиками, не густими чагарями, а непролазними хащами.
Поки його село було на окупованій території, Іван не мав ніяких звісток від рідних. Старшой, дякувати йому, не доскіпувався, чому батьки не евакуювалися (хто б їх там став евакуювати, хто б вивіз у тили народ цілий?), хоч і спорудив якусь анкетну і примусив Івана заповнити графу про родичів на окупованих територіях. Уже аж у Карпатах Іван отримав од мами трикутничок, де писалося, що батька після визволення села мобілізували, і він десь у війську, може, й біля Івана. Іван здуру подумав був, що Старшой міг би знайти батька і навіть перевести кудись ближче до Івана, може, й до штабів, але, подумавши, злякався свого наміру. А тут прийшов новий трикутничок з дому, і мама писала, що прийшла похоронка на батька, в якій значиться: «пропав безвісти».