Выбрать главу

Такого клопоту Іван ще не знав. Хіба що отої ночі на початку війни, коли думав, що поженуть у піхоту, а довелося стріляти по дезертирові. Батько — безвісти. Хто пропадав, то всі безвісти. Занесуть тебе в списки чи не занесуть, а вже ти ~ безвісти. Іван боявся смерті для себе до здригання, до скімлення в душі, але бачив, як люди гинуть довкола, тепер от загинув і його батько, і якась млява думка завору­шилася в його байдужій душі: а ти? Хто ти, що не гинеш? Чи міг би ти звершити подвиг, стати героєм? Ось так, як і твій батько, — злетіти, полетіти — і безвісти, і не вернутися, і в саму вічність?

Коли прибирав у Старшого (тепер вони зупиня­лися у багатих віллах, хоч Старшой завжди сидів у підвалах біля свого сейфа і своїх секретних доку­ментів), Іван спробував заговорити про те, що вору­шилося в ньому. Невміло, незграбно, затинаючись, червоніючи, обливаючись потом. Старшой слухач терпляче.

—     Хочеш, щоб тебе вбили? — спитав спокійно.

Іван перелякався на смерть. Одне діло — віддати життя для подвигу, а зовсім інше, коли тебе просто візьмуть і вб'ють, як собаку. Старшой змилувався.

—     Твоє життя належить, знаєш, кому?

Іван не знав. Кому ж? Матері, батькові, йому са­мому? Де там! Все так переплуталося, що тут уже ніхто нічого не збагне.

—     Може, товаришеві Сталіну? — прошепотів він.

—     Так, — зчіплюючи пальці кроковкою, кинув Старшой, — так, так.

Іван із жахом дивився на ті пальці. Лікті сперті на стіл, білі пещені руки перед хрящуватим облич­чям, пальці перехрещені. Цей знак Старшой щоразу подавав Іванові, коли велів: «В-ван, пров-ди'» Пе­рехрещені пальці Старшого - ще одне перекресле­не людське життя. Але то ж усе були зрадники, а тепер хто? Він сам, Іван?

Старшой змилувався ще раз. Не став довго кату­вати Івана видовищем своїх перехрещених пальців коротко зітхнув, клацнув дверцятами сейфа, дістав з його сталевого нутра якийсь папірець, поклав перед собою на стіл, приляпнув долонею.

— Яким треба бути, знаєш? - спитав зловісно.

— Яким же? — захапався Іван — Вірним і відданим!.. Щоб до кінця...

    — А чесним і щирим до кінця?

    — До кінця! — дрібно закивав головою Іван ки­вав мовби всім тілом, трусився, дрижав, лопотів як листок на осінньому дереві.

— А це що? — жорстоко спитав Старшой і знов приляпнув аркушик, але Іванові не показав, що там написано і про що.   

 — Це? — Іван не знав, що йому подумати.  — Це…Я ж…

Він подумав, що вернулася його наклепницька заява на трибунальщика, і заметушився в душі шу­каючи виходу і виправдань, але вийшло, що тут — ще страшніше.

—  Це повідомлення про те, що твій батько зрад­ник. - Старшой і далі говорив тихо, а краще б він кричав бо тоді з чоловіка вилітає злість і воно якось легше. А так злість тільки згущається і осідає свинцем

— Мій батько не зрадник! — швидко заговорив Іван. — Мама написали мені. Я вчора отримав лис­та. Вони написали... Він безвісти. Не зрадник — ні.

— А що таке безвісти? — майже ласкаво подивив­ся на Івана Старшой. — Безвісти — це найстрашні­ше. Він може опинитися, знаєш, де? Він скрізь може опинитися. Тому твій обов'язок який? Повідомити!

— Я ж і прийшов... я оце саме...

Старшой його не слухав.

—       І не тільки повідомити, а довести свою від­даність.

— Я доведу! — заквапився Іван. — Я все зроблю! Не шкодуючи...

— Стривай, не торохти тут мені словами, — скри­вився Старшой. — Ти ж знаєш, що для нас слова не значать нічого. Нам треба в письмовій формі. Заяву приніс?

— Заяву? Про що заяву? — не зрозумів Іван, жа­хаючись самої думки, що знову його, мабуть, у піхо­ту, на передову, в жах і погибіль.

— Написати треба, яке твоє ставлення до батька-зрадника.

— Моє ставлення? Написати? А як же писати? Старшой, що писати?

— А що писав піонер Павлик Морозов про свого батька, який злигався з класовим ворогом? Чи, може не чув, не знаєш?

Ще б пак не чути й не знати! їхній піонервожатий Грицько Вареник так розмальовував подвиг піо­нера Павлика Морозова, що малому Іванові тоді аж прикро стало, що він просто Іван, а не Павлик. Стар­шой же це тобі не Грицько Вареник. Там досить було, заплющивши очі і вхопивши в груди повітря, відбарабанити те, що безтямно визубрив учора, а тут балачками не відбудешся. Тільки в письмовій формі і тільки в найглибшій таємниці. Я, такий і такий, засуджую, відмовляюся, зрікаюся... обіцяю чесною і самовідданою... спокутувати... коли треба, то й влас­ною кров'ю...

Так Іван зрікся рідного батька.

І ні жалю, ні каяття, ні краяння душі. Мертвому однаково ж не поможеш, а живому треба жити. Та й ніхто ж не знатиме, бо для Старшого найперше — нерозголошення таємниці. Не розголосить він і про Івана, про його відступництво і святотатство.

Не від ненависті й злості зробив це, а від байду­жості. А байдужі, хоч нікому й не бажають зла не люблять теж нікого, а люблять тільки самих себе бояться тільки за своє життя, і цей страх такий великий, що не вміщається ні в душі, ні в тілі, хоч би воно й було таке просторе і потужне, як у Івана. «В-ван, провди!» Хапався за ті два холодні слова, що падали, мов удари долі для приречених, а для нього лунали збавчою музикою, вигравали райдуга­ми и хоралами життя мало не вічного. Проведи, відве­ди, заведи іншого, когось, а сам зостанься, будь, тривай 1 втішайся життям, пий його, як нектар, як меди стояні. Проведи над прірвами, над отхланню, над пеклами, над самим краєчком, тонким і ріжу­чим, мов лезо бритви, - черкнув тим лезом воло­синку чужого життя, а в тобі все радіє і клекоче від щастя й захвату, що цілий, живий, незачеплений

Душа змізерніла в ньому вже, мабуть, до маково­го зернятка, а йому здавалося, що вона розростаєть­ся нестримно і буйно, мов весняні сади, — таке свя­то 1 таке розкошування власною цілістю і безкарністю відчував Іван. Тому й не помітив, як ударило його в душу, зоставивши там уже й не просто слід, а глибо­ку, невигойну рану. Він не помітив, бо то був і не удар, а так собі — приторк, як від мушиної лапки, налетіло й відлетіло, мов тінь од малесенької хмар­ки. Хіба то для нього? От коли лежав тоді під бомба­ми в донському степу і коли відхопило в нього шма­ток м'яса в такому місці, що соромно й сказати, так то був справді удар.

А це?

Нікчемне, нещасне, нездатне ні до чого. Питаєть­ся: ну, чого плутаєшся під ногами? Здорових, на­храпистих, хоч і найтяжчих ворогів, Іван по-своєму поважав. Сам мав силу, знав, що то таке, отож і чужою силою не нехтував. А цей — якийсь музикантик, худе й бліде, хитається навіть без вітру, ши­нелька на ньому, наче вкрадена, шапку загубив, у протигазній сумці ноти. Тонка шия замотана сірим вовняним шарфиком. Де він його взяв? Який може бути шарфик у солдата? І як це нещастя із своїм шарфиком добралося так далеко, аж до Пруссії, до самих глибин війни? У нього, крім шарфика, ма­буть, ще й градусник під пахвою! А прізвище? Люди добрі! Хто ж із таким прізвищем воює проти німця. Сиділо б собі в Ташкенті чи де там йому сидіти...

Музикант (хоч де ж те, на чому він грав колись?) був ніби контужений, чи що, він розбив (чи загубив) окуляри, нічого не бачив, заблукав між нашим і фашистським переднім краєм, його мали б убити і наші, і фашисти, але якось обійшлося, він все ж прибрів до своїх, ну, а тут уже — пряма дорога до Старшого.

Старшой довго з ним воловодився, вганяючи Іва­на в подив і навіть в обурення. Все ж ясно! Музи­кант придурюється і крутить! Окуляри, те-се, світу божого не бачив і не добачив... Коли в тебе очі в лобі стирчать, то повинен бачити без усяких там окулярів! А то: ноги має і не ходить, а швендяє; руки теліпаюпься, а нездатен ними й ложку втримати; очі світяться), а сліпує й при сонцю. Создав Бог — і ніс висякав!

Коли повів музиканта і на ходу зручніше підтру­шував автомат у себе піц плечем, знов подумалося про отой градусник піц пахвою. Нащо такий чоловік? Воно й землі топтати неспособне.

Старшой займав віллу якогось фашистського туза. Башточки, ґаночки, різнокольорові скельця, зали, обшиті темним деревом, кабанячі й оленячі голови на стінах. Підвали теж нівроку собі, хоч і цілу роту там розташовуй.