Переконавшись у слабкості різноманітних партій, Президент Леонід Кравчук вирішив шукати опору в наймасовішій національно-демократичній структурі – НРУ. У такий спосіб він, на думку політолога Віталія Кулика, ліквідовував опозицію (на той час більшість партій заявляли про підтримку Леоніда Кравчука), а разом з тим отримував добре структуровану організацію, у якій чорнова і організаційна робота була вже зроблена[87].
Після ув’язнення і заслання. Справа наліво: В. Чорновіл, Т. Чорновіл, З. Красівський. Львів, березень 1986 р.
Бажання частини керівництва Руху одержати безоглядну підтримку, а також некритичне ставлення до структур та осіб, які до середини 1991 року активно боролися проти всього українського, проти демократизації суспільства, на думку одного з активістів НРУ Олександра Лавриновича, можна було зрозуміти, проте підтримувати Леоніда Кравчука для організації, що ставила за мету побудову незалежної правової України, було нелогічно і неможливо[88]. Сергій Головатий зазначав: «Президент шукає легкого шляху. Він хотів би отримати максимум повноважень, легенько заткнути рота опозиції, вставивши клап під виглядом благородної ідеї єдності всіх українських сил, і робити те, що задовольняє його номенклатурно-елітне оточення»[89].
Демократичні сили в цій ситуації могли б бути позбавлені будь-якого впливу на процеси в країні, оскільки реальної влади не отримали б і не мали б змоги критикувати дії нібито «свого» Президента. Свідченням цього стало скликання пропрезидентського Конгресу національно-демократичних сил, що втратив вплив на опозиційно налаштоване до влади середовище і не мав впливу на владу.
Рішення В’ячеслава Чорновола в цій непростій для українського державотворення ситуації перейти в конструктивну опозицію до влади було обміркованим і, як показав час, слушним. Опозиція є нормою цивілізованого розвитку держави, тим суспільним інструментом, який не дозволяє владі нехтувати інтересами народу, примушує владних мужів не лише дізнаватися, чого хоче суспільство, а й втілювати ці бажання в дійсність. «Суспільство вже тепер ремствує, – зауважував В’ячеслав Чорновіл, – що влада чинить більше свавілля, як за радянських часів. Низи перед цим свавіллям абсолютно не захищені. І якраз опозиція повинна взяти на себе функцію вдосконалення владної вертикалі»[90]. Він заявив, що опозиція набуде цілком нового характеру, відмінного від того, що був за часів Радянського Союзу, коли домінувало заперечення. Нова українська опозиція, за його словами, мала бути конструктивною – опозицією утвердження. В’ячеслав Чорновіл відмовився за будь-яку ціну будувати невизначену державу, а лише згодом наповнювати її якимось змістом. На його переконання, державу потрібно було будувати одночасно з розбудовою національного демократичного суспільства. Отже, В’ячеслав Чорновіл, на відміну від багатьох, не спокусився владою, а своєю опозиційною діяльністю примушував і уряд, і Президента, відкинувши демагогію, робити реальні кроки до ринкової економіки, а отже, і до розбудови Української держави.
Незрілість української демократії не дозволила провести політичні реформи, натомість збереглася монополія комуністичної системи, представники якої саботували необхідні зміни в усіх сферах життя країни. На переконання В’ячеслава Чорновола, в Україні тривало будівництво соціалізму, не було розпочато приватизації, роздержавлення, демонополізації, не було проведено особливо нагальної для України аграрної реформи, а також фінансової й грошової реформ. Вихід із цієї ситуації В’ячеслав Чорновіл вбачав у переобранні складу Верховної Ради, яка була сформована за часів існування Союзу і тому не могла відображати інтереси та прагнення нового українського суспільства, створювала перешкоди політичним і економічним реформам. У 1993 році В’ячеслав Чорновіл заявив, що саме домінувальний комуністично-номенклатурний склад парламенту є причиною всіх негативних процесів у країні.
87
Кулик В. В. Чорновіл і спроби реанімації Руху / В. В. Кулик // Сучасність. – 1992. – № 6. – С. 98; Михальченко Н. И. Беловежье. Л. Кравчук. Украина 1991–1995 / Н. И. Михальченко, В. П. Андрущенко. – К.: Укр. центр духовн. культ., 1996. – С. 230.
88
Лавринович О. До питання про перетворення НРУ в партію / О. Лавринович // Народний Рух України: місце в історії та політиці: тези доповідей Першої Всеукр. наук. конф., 14–16 вересня 1994 р., м. Одеса / Ред. Г. І. Гончарук та ін. – Одеса: Астропринт, 1994. – С. 22.
89
Шмід О. У коридорах Верховної Ради ведуться балачки про розклад сил у парламенті / О. Шмід // Post – Поступ. – 1992. – № 7.