«Український вісник» поширювався в Україні і нелегально перевозився для передруку і розповсюдження за кордоном. Участь у розповсюдженні журналу брали Валентина Чорновіл, Микола Плахотнюк, Ніна Строката та інші. Для збільшення кількості читачів журнал поштою надсилали з-за кордону різним, іноді випадковим, адресатам. У 1972 році про надходження кількох листів із «Українським вісником» було повідомлено в КДБ. А саме: у червні пакет із четвертим номером журналу та статтею Валентина Мороза «Репортаж із заповідника Берії» надійшов на адресу Голосіївського парку культури і відпочинку м. Києва ім. М. Рильського з Великої Британії; у вересні лист із Канади з четвертим випуском журналу надійшов на адресу сільської ради с. Ружин Житомирської області, в цьому ж місяці – до сільської ради с. Чоповичі та с. Першотравневе, що на Житомирщині[7].
В’ячеслав Чорновіл встиг видати п’ять номерів журналу. Підготовлений ним шостий номер побачив світ уже після його арешту. За досить короткий (дворічний) період виходу «Українського вісника» до ув’язнення Чорновола в 1972 році журнал здобув значну популярність і помітно позначився на кількості інформації про рух опору як в Україні, так і за її межами, додав нового імпульсу цьому рухові, ослабленому репресіями.
Наприкінці 1960-х років, у час наступу реакції, посилення утисків інакодумців, відмови багатьох від активної громадської діяльності, В’ячеслав Чорновіл відкинув ідею угодовства з владою, не поділяв фаталістичних настроїв, а, навпаки, заохочував інших до праці. Він підтримував і розширював контакти з опозиційно налаштованими людьми з різних областей України та республік СРСР, допомагав розв’язувати найрізноманітніші проблеми друзів і знайомих; його помешкання стало прихистком для переслідуваних.
У зв’язку зі зростанням тиску радянської влади та зменшенням кількості осіб, які брали участь у громадських акціях, виникла потреба у нових формах боротьби. В’ячеслав Чорновіл вважав доцільним заснувати правозахисну організацію, члени якої відстоювали б права переслідуваних тоталітарним режимом. Після арешту активної учасниці руху спротиву одеситки Ніни Строкатої у грудні 1971 року Чорновіл безпосередньо зайнявся створенням такої організації. До складу Громадського комітету захисту Ніни Строкатої увійшли, крім В’ячеслава Чорновола, Ірина Калинець зі Львова, Василь Стус із Києва, Леонід Тимчук з Одеси та Петро Якір і Віктор Красін з Москви. Розпочати заплановану діяльність Комітету не вдалося через широкомасштабні арешти опозиційних діячів у січні 1972 року, в результаті яких ув’язненими виявилися фактично всі його члени.
В’ячеслав Чорновіл опинився за ґратами 12 січня 1972 року. Слідство тривало понад рік, упродовж якого співробітники КДБ шукали свідчення причетності Чорновола до редагування підпільного журналу «Український вісник». Незважаючи на відсутність доказів у слідчих і факт недоведення судом причетності до видавання підпільного журналу, В’ячеслава Чорновола заплановано покарали довготривалим ув’язненням. Так, судді Львівського обласного суду засудили його на шість років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з подальшим відбуттям трирічного заслання.
Відбувши встановлений термін покарання у мордовських політичних таборах Росії, В’ячеслав Чорновіл у березні 1978 року переїхав на місце заслання в с. Чаппанда Ленінського району Якутської АРСР, а згодом проживав у райцентрі Нюрба. Повернутися на Батьківщину після заслання не вдалося, оскільки з середини 1979 року влада розпочала черговий, третій, широкомасштабний наступ на український національний правозахисний рух. За ґрати потрапили діячі спротиву, які мешкали на території України або відбували заслання. Напередодні звільнення Чорновола знову заарештували, і закритий суд м. Мирного Якутської АРСР у квітні 1980 року засудив його за сфабрикованою справою (так звана «спроба зґвалтування») на п’ять років покарання у таборах суворого режиму. Цей новий метод приборкання неугодних режиму шляхом фабрикування кримінальних справ і різноманітних інсинуацій використали і щодо інших діячів спротиву. Засудили як «хуліганів» Василя Овсієнка, Василя Січка, Василя Стрільціва, як «наркомана» – Ярослава Лесіва, як «ґвалтівника» – Миколу Горбаля, як «зберігача холодної зброї» – Петра Розумного і так далі. У такий спосіб тоталітарний режим намагався дискредитувати борців в очах громадськості та апробувати на практиці нову методику розправи, проаналізувавши її результативність.
7
ГДА СБУ, ф. 6, спр. 41, т. 1, арк. 80–82; ГДА СБУ, ф. 6, спр. 41, т. 3, арк. 58; ГДА СБУ, ф. 6, спр. 41, т. 3, арк. 74; ГДА СБУ, ф. 6, спр. 41, т. 3, арк. 77–78.