Одним із найважливіших своїх завдань на посаді голови облради Чорновіл вважав реалізацію нової концепції органів народовладдя, яка передбачала усунення методів адміністрування, демократичного централізму. Суттю її було подолання відчуження між народом і виборними органами. Необхідно було переконати людей, що вони, а не партії чи окремі лідери, мусять стати головною дієвою особою в політиці, що тільки спільними зусиллями можна досягти бажаного, тому треба максимально сприяти волевиявленню людей. На переконання Чорновола, народна ініціатива стоїть вище за будь-які законоположення. Відповідно, він зазначав, що «нам, можливо, не раз доведеться виходити не з реакційного законодавства, а з інтересів народу і потреб реальної ситуації»[18].
В’ячеслав Чорновіл наполягав на всебічному гарантуванні прав національних меншин, на свободі совісті і міжконфесійному мирі. Він висловив готовність до діалогу з усіма, хто прагнув конструктивної діяльності, в тому числі з тими, хто дотримувався ідейно протилежних йому позицій.
Висловивши своє бачення економічних реформ, В’ячеслав Чорновіл торкнувся питання принципів формування кадрової політики. У своїй команді він планував зосередити найкращих фахівців і практиків, а це означало, що й комуністи могли поповнити її ряди.
Назвавши пріоритетними у своїй діяльності забезпечення населення продуктами і товарами народного господарства, проведення радикальних реформ, В’ячеслав Чорновіл наголосив, що усі мають чітко усвідомлювати політичне значення діяльності облради для того, щоб «Львівщина бодай відносно стала вільною територією України»[19]. На його переконання, за львівським експериментом народовладдя пильно стежили в інших регіонах, тому в них не було морального права програти.
Після виголошення програм усіма претендентами на посаду голови облради до бюлетеня для таємного голосування були занесені кандидатури В’ячеслава Чорновола, Нестора Гнатіва та Миколи Бойка, оскільки Іван Сало, Йосип Лось, Михайло Флис та Іван Гель взяли самовідвід. Зважаючи на значний авторитет В’ячеслава Чорновола на Львівщині та позитивне сприйняття його виступу багатьма депутатами, результати голосування були більш ніж передбачуваними. В’ячеслава Чорновола підтримали 141 депутат із 182, які голосували[20].
Отже, В’ячеслав Чорновіл обійняв посаду голови Львівської обласної ради. Його попередня діяльність була оцінена належно. Він мав усі підстави почуватися переможцем. «Коли мене обрали головою облради, – згадував він, – це був мій особистий тріумф, то був тріумф усіх»[21]. Без сумніву, піднесення відчували всі представники демократичного табору, адже, враховуючи тогочасну політичну ситуацію в Україні, обрання колишнього радянського політв’язня керівником однієї з суттєвих ланок управління в УРСР було надзвичайною подією.
Фаховий рівень новообраної ради не залишав сумнівів у спроможності проводити необхідні реформи, хоча багатьом депутатам і не вистачало професіоналізму. На думку голови Львівського міськвиконкому Богдана Котика, «попередня рада була пасивно-дилетантською, а нова стала активно-дилетантською»[22]. Тому депутати та працівники виконкомів різних рівнів проходили юридичне навчання; були затверджені координаційно-методичні ради, що відповідали за цю роботу. Після ухвалення Верховною Радою УРСР закону про місцеві ради й місцеве самоврядування проводилися круглі столи, науково-практичні семінари та наради-семінари із залученням працівників апарату Президії Верховної Ради УРСР[23].
Депутати підтримали пропозицію В’ячеслава Чорновола обрати заступниками голови обласної ради Івана Геля та Михайла Гориня, який працював провідним конструктором Львівського СКБ «Електротермометрія». Чорновіл планував віддати посаду другого заступника голови облради першому секретареві Львівського обкому КПУ Якову Погребняку як представнику депутатської меншості. Зокрема, подібне відбулося в Тернопільській області, де обраний головою облради перший секретар Тернопільського обкому КПУ В. Острожинський запропонував обрати заступником голови облради представника демократичного блоку Я. Карп’яка. Яків Погребняк після поразки на виборах до Верховної Ради УРСР був налаштований на компромісну діяльність із депутатами-демократами. В’ячеслав Чорновіл провів із ним напівтаємну розмову, проте кандидатура Погребняка не була запропонована до обрання. Погодитися на пропозицію Погребняку, на думку львівського історика Тараса Батенка, заборонили в ЦК КПУ, де вже на початку квітня 1990 року обговорювалося питання про його відставку[24]. Сам Яків Погребняк у спогадах стверджує, що на зустрічі з В’ячеславом Чорноволом одразу відмовився від пропозиції[25].
18
Чорновіл В. Чую себе готовим до співпраці, до компромісів / В. Чорновіл // Вільна Україна. – 1990. – 14 квітня.
19
Чорновіл В. Чую себе готовим до співпраці, до компромісів / В. Чорновіл // Вільна Україна. – 1990. – 14 квітня.
21
В’ячеслав Чорновіл: «…Хотів би ще раз прожити це життя» [інтерв’ю з В. Чорноволом] / Г. Коваленко // Хрещатик. – 1999. – 23 грудня.
22
Гарань О. В. Убити дракона: З історії Руху та нових партій України / О. В. Гарань. – К.: Либідь, 1993. – С. 95.
24
Батенко Т. Галицькі намісники: записки з коридорів львівської влади / Т. Батенко. – Львів: Каменяр, 2004. – С. 53.
25
Погребняк Я. П. Не предам забвению: политические мемуары. 2-е изд., испр. и доп. / Я. П. Погребняк. – К.: Артек, 2004. – С. 255.