Іван Дрогомирецький
В’ЯЗНЕМ
ПІД
ТРЬОМА
РЕЖИМАМИ
Неможливо повторити долю людини, а особливо таку, що збігається з долею поневоленого народу. Та явити її у спогадах і донести до читача — своєрідні обов`язок і необхідність. Книжка в`язня трьох режимів Івана Дрогомирецького адресована тим, кому не байдужа українська історія.
©Дрогомирецький Іван, 2003 ©Видавництво "Лілея-НВ", 2003
ІSBN 966-668-059-9
Іван Дрогомирецький
Тривалий час не покидала мене думка написати бодай коротенький спомин про те, що я пережив у тюрмах і гітлерівському концлаґері. Та коли починав згадувати ті страхіття, що я пережив, мене огортав такий відчай, що не міг взятися за перо.
Минали роки... І ось Україна стає вільною. Я був щасливий, що дожив до тої хвилини, коли ідея, за яку я карався, сповнилася.
З великою радістю я поїхав на Україну, щоб побачити її. Подивитися на Святий Київ наш великий, послухати, як реве та стогне Дніпр широкий, побачити історичні пам`ятки, про що мріяв ціле своє життя. Заїхав я і до свого рідного села, щоб походити по тих слідах, що колись бігав босими ногами, послухати шуму бистроводного Дністра, як у лугах щебечуть солов`ї.
В селі зустріли мене мої племінники. За той час, як я лишив рідне село, народилися і виросли два покоління. Вони знали, що їхнього дядька арештували німці, що дядько сидів у тюрмі, просили розповісти їм, за що, хто такий був полковник Коновалець, Бандера, де поділась УПА.
Багато розповісти їм я не міг, бо дав обіт їм написати. Тепер на схилі свого життя захотів виконати свою обіцянку і примусив себе написати бодай коротенько, що пережили їхній дядько і його покоління в ім`я самостійної України, хай знають, як їхні діди і батьки жертвували своєю волею, а навіть життям за волю свого народу. Від того часу минуло півстоліття, небагато лишилось у моїй пам`яті. Але були такі моменти, які так глибоко закарбувалися в пам`яті, про які ніколи не забуду. Про це моя розповідь.
Хто не пройшов через таке пекло, тому тяжко уявити собі звірства гітлерівських катів у концтаборах. Страшна правда може видаватися неймовірною. Важко збагнути, як божевільний маніяк Гітлер зумів загіпнотизувати і розбудити хижі інстинкти у великій частині німецького народу, переважно у молоді. Для гітлерівських садистів забити невинну людину в найбільш жорстокий спосіб давало їм насолоду, заспокоєння своїх пристрастей.
Сьогодні, через півстоліття, згадую як страшний сон, не віриться, що то була дійсність, що людина може пережити такі тортури. Та і не багато витримало: витримали лише сильні духом, ті, що вірили в свої сили та щасливий збіг обставин.
ЧАСТИНА І
ПІД ПОЛЬСЬКИМ РЕЖИМОМ
Є така приказка: кожна людина є ковалем своєї долі. Та не так було зі мною. Мою лиху долю кували злобні ковалі, моя доля завела мене за ґрати, де я провів свої найкращі молоді роки.
Належав я до того покоління, яке успадкувало від батьків своїх боротьбу за Українську самостійну соборну державу.
Коли закінчилася Перша світова війна, Україна попала в неволю до ворогів. Західна Україна опинилася під Польщею. Українське вояцтво, яке програло війну, тяжко сприймало втрату своєї держави. Але патріоти не складали зброї, а продовжували боротьбу з польським окупаційним урядом у підпіллі.
У вересні 1920 року твориться Українська Військова Організація (УВО) під проводом полковника Євгена Коновальця. УВО поставила перед собою завдання в нових політичних умовах відбудувати Українську державу. УВО вела політично-пропаґандивну діяльність, дбала про виховання військових кадрів. У перші роки окупації завдяки УВО полякам не вдалося провести вибори до варшавського сойму, як вони хотіли. Українці збойкотували ці вибори. УВО своїми заходами залякування стримувала наплив польських колоністів на українські землі, палила фільварки, що руйнувало економіку польського поміщицтва в Україні.
Найбільш успішно розвивалася діяльність УВО на західноукраїнських землях.
Якщо напочатку (у 1920—1922 роках) все зводилося до революційно-військових дій, то пізніше перейшли до революційно-політичних. УВО організовує замахи на політичних діячів: на маршала Йосифа Пілсудського та воєводу Грабського у Львові 26 вересня 1921 року, на президента Войцеховського у Львові 5 вересня 1924 року, на шкільного куратора С. Собінського у 1926 році, на антиукраїнське «Слово польське». Причиною таких акцій була антиукраїнська політика польського уряду.