Як я пізніше довідався, поки Зіньковський доїхав поїздом додому, то НКВД вже було у нього в хаті. Забрали ті брошури, про які я говорив. Про це я довідався, коли вийшов на волю.
Після тих свідчень я був певний, що мене чекає двадцять літ заслання. Тепер я вже знаю — пропало моє життя.
О, доленько гірка! Повернувся до камери дуже пригніченим. Не бачу, що діється довкола, не можу навіть говорити.
За тиждень викликають мене вночі до слідчого. Слідчий сказав, що слідство закінчене. «Що ж тепер буде?» — питаю. «Тепер уже залежить від прокурора. Або будуть вас судити, або випустять на волю». Говорив, що вірить мені, що намагався вести слідство на мою користь, писав усе так, як я говорив. «Я Вам вірю, що Ви говорили правду, Ви виглядаєте на людину правдомовну».
Але надії на звільнення не мав. Думав, що маю говорити на суді, як боронитися. В такому стані я перебував два тижні: раз думаю, що засудять на двадцять років, а часом думаю, а може, випустять, але переважала думка, що прийдеться мучитися двадцять років. Одного дня оголосили, що сьогодні буде лавочка: можна купити хліб і дзиґарети. Перший раз за цілий час. Це трохи змінило настрій. Під вечір принесли цигарки, а хліба не було. Дуже ми розчарувалися, бо цілий день гострили зуби на той хліб. Але дарма. Я купив сто штук цигарок, закурив, аж голова закрутилась. Я ніколи перед тим не курив.
Пізно ввечері полягали спати. На підлозі вже було де лягти, бо багато людей вивезли без суду, а багато постріляли. Я лежав поруч з Олексою Кривим. Нараз відкриваються двері, і енкаведист називає моє прізвище. Сказав збирати речі. Я взяв куртку, попрощався з Олексою, дав йому жменю цигарок і вийшов на коридор. Це мене дуже стривожило. Бо як когось о цій порі викликають з речами, то або на розстріл, або на транспорт.
Енкаведист кудись відійшов. За короткий час приводить ще одного чоловіка в веселому настрою. Питаю, за що його арештували. Каже, що продав течку на чорному ринку, посидів місяць і йде додому. В мене шибнула думка, чого ж мене з ним звели, невже ж випустять? Вартовий кудись пропав, за пару хвилин повернувся і каже, що хотіли нас звільнити, але нема начальника, будемо чекати до рана. Я не можу собі усвідомити, чи дійсність, чи сон.
За короткий час той самий енкаведист приходить і каже, що начальник уже є і нас сьогодні звільняють. Серце в грудях сильніше забилося, дух перехопило. Невже направду воля?! Тяжко повірити, але хочеться. Заводить мене до начальника. В просторій кімнаті за столом сидить здоровань семітського типу, груди завішані орденами. Грізним голосом запитав моє прізвище, ім`я, по батькові. Потім — ти являєшся руководітелем націоналістичної партії. Я заперечив. Він гримнув на мене: «Ми все знаємо, тут написано!» В мене застигла кров у жилах, от тобі воля. Але що це? Подає мені довідку про звільнення. Енкаведист заводить мене в глибокий підвал до страшної камери. Оце, думаю, та стінка, під якою розстрілюють, отут буде мені кінець. Але енкаведист до мене:
— Слухай, ти ідеш додому. Дивись, не болтай язиком. Нічого ти не бачив, не знаєш, що тут робиться. Якщо скажеш одне слово, ми дізнаємось, у нас всюди є свої люди. Коли ще раз сюди попадеш, сонце гріти тебе не буде.
Вивів мене за браму і сказав: «Іди і більше сюди не попадай».
Вийшов я на вулицю. Це був кінець лютого. Відлига. Вже не дуже холодно. Що мені робити серед ночі? Чи йти на станцію і чекати до ранку на поїзд, чи йти пішки додому? Туди дві години ходу, а мені хочеться якнайшвидше. Йду. Щоб заспокоїти нерви, безперервно курю. За містом на дорозі ще багато снігу, але я пру з цілої сили. Взуття спадає, бо нема шнурівок. Я ступаю ногою в мокрий сніг, натягаю черевик і йду далі. Дійшов до Ямниці, думаю, може, зайти до якої хати і перебути до ранку. Але як можна серед ночі будити незнайомих людей? Йду далі. Наближаюся до Сільця. Вночі серед поля нічого не видно, тільки кругом біліється сніг, на небі сяють зорі, здалека чути гавкіт собак. При дорозі стоїть капличка, а в ній — статуя Божої Матері. Зайшов до каплички, помолився щиро, трохи перепочив і йду з вірою, що Мати Божа мене не опустить.
Попрямував далі через Сілець до Єзуполя. Залишилось перейти Дністер — і вже вдома. Збираю останні сили, може, дійду. Я вже дуже втомлений, нема сили, але намагаюся йти далі. Минув Єзупіль, і вже недалеко Дністра, не можу йти далі, ноги зів`яли, сідаю на сніг і думаю: який я дурний. Пережив такі страждання, а прийдеться замерзнути близько хати. Раптом чую десь недалеко дзвінок, хтось іде. Щораз ближче. З останніх сил встаю, стаю на дорозі. Коні зупиняються. Молодий чоловік питає польською мовою, хто я, куди йду, звідки. Я з Дубовець, вертаю з тюрми і вже не можу дійти додому.