Коли все скінчилося, на понівеченій вибухами землі залишились лежати тіла вбитих солдатів. Ті, хто ще тримався на ногах, забирали ранених і тікали до лісу. На них нападають сільські хлопці і відбирають зброю. Полями понад Дністер блукають осідлані коні. їх вершники загинули «за Родіну! За Сталіна» Ніхто їх не хоронив. Німці наказали жидам почистити поле бою. Жиди тягали трупів і кидали їх на бистрі хвилі Дністра, а бистрі хвилі несли до Чорного моря.
Селяни ловили блукаючих коней і вели до своїх домів.
Із фільварку, в якому приміщувалася централя радгоспу, вся адміністрація втекла. Забрали все, що можна було повантажити на вози.
Люди раділи, що розпалася сталінська тюрма. Та не всі — багато родин оплакувало своїх мужів, яких пізнавали в Станиславівській тюрмі помордованими. Енкаведисти перед своєю втечею при помочі місцевих жидів постріляли всіх в’язнів. Один щасливець Смицнюк із села Ямниці розповідає, як то йому пощастило впасти під трупами непоціленому кулею: «До камери вривається станиславівський фризер Ґрубер з машиновим крісом, постріляв шістдесят в’язнів, які були в камері. Мені одному пощастило лишитися живим».
Отак-то нас визволили єдинокровні брати. За час свого короткого володіння зрабували: худобу, хараси зерна, багато людей вивезли на Сибір на каторжні роботи.
ЧАСТИНА ІП
Коли Червона армія утікала на схід, за нею гналася Німецька армія. На західноукраїнських землях твориться уряд з місцевого населення під проводом українських націоналістів.
Будинок, який займала централя радгоспу, зайняли новостворена міліція і станиця Організації Українських Націоналістів. Молоді хлопці, які не мали ніякого військового вишколу, ходили по лісі, виловлювали червоноармійців, забирали від них зброю і приводили до міліції. Двох хлопців привели двох лейтенантів. Як пізніше виявилося, то були мінери, ті, що замінували міст на Дністрі в Галичі, вони спустилися по ріці і вишли на поле, хлопці заманили їх до села, під селом роззброїли і привели до міліції. Другі три хлопці з одним багнетом привели з лісу дванадцять армійців і чотири коні. Полонених закрили в каплиці, яка приміщувалася в будинку. Між ними були один українець і один жид. Українця відразу звільнили, нагодували, він лишився в селі, не хотів вертатися додому. Йому дуже подобалося, що в Західній Україні є правдива Україна.
Полонені росіяни були дуже перелякані, не знали, що діється з їхньою непереможною армією. Вони дивувалися, що місцеве населення ворожо ставиться до них, їм старшини говорили, що Червона армія непереможна, а як почалася війна, самі повтікали, а їх лишили.
Всі вони були дуже перелякані, один жид не падав духом, він говорив, що Совєцький Союз війни не програє, товариш Ленін сказав, що Червона армія навіть як відступить, то повернеться назад і завоює всю Европу. Як пізніше показалося, жид не дуже помилився.
Довго ті полонені в селі не були, новостворена міліція перевела їх до Галича і передала німцям, бо ми ж рахували, що німці наші союзники. Коли вже Червона армія втекла, німці пішли далі на схід. ОУН під проводом Степана Бандери проголошує відновлення незалежної України. Головою Тимчасового уряду у Львові призначено Ярослава Стецька. По всій Західній Україні ОУН організовує українську міліцію. Народ радіє, що нарешті завітала воля. До Галича повертається маґістер Матусякевич, з підпілля виходить Олекса Пилипенко. Він займає місце повітового провідника. Матусякевич, колишній відпоручник Просвіти в Галичі, займає місце організаційного референта. В Галичі твориться повітовий уряд. Сотник Мацькевич стає старостою, десятник Квасній організує українську міліцію, по селах ОУН призначає голів.
У неділю рано в Галичі відбувається проголошення незалежної України. Зійшлися тисячі народу з цілого повіту. Були присутні старшини Німецької армії. На трибуну виходить Пилипенко, виголошує палку промову. Закінчує: «Слава Україні! Слава Степанові Бандері! Слава Гітлеру!» Народ кричить: «Слава!» Радість велика, але одні одних питають, невжа ж Гітлер дозволив на самостійну Україну? Ніхто не знає. Чому Бандера провідник? А де ж полковник Мельник? Всім відомо, що саме він по смерті Коновальця став головою проводу. Але що ж, Бандера, то хай буде Бандера. Акт проголошення незалежної України благословили владики обох церков. То чому ж мені не брати участі в побудові своєї держави? І я, не вагаючись, пішов з Бандерою.