Пополудні, десь коло третьої години, викликають на допит. Веде мене тип у цивільному, говорить по-українськи, радить мені признатися, краще буде для мене. Пізніше я довідався, що це був фольксдойч з Буковини. Завів мене до кімнати, де за столом сидів ґестапівець, переглядав рапорт про мій арешт. На підлозі лежав здоровенний пес, весь час дивився на мене і гарчав, що ще більше наводило страх.
Ґестапівець питав через перекладача, що я робив уночі на полі, звідки я мав ті жетони, чи я належу до банди Бандери. Я викручувався, як міг. Але було дуже тяжко, бо той звіт, що знайшли при мені, мене дуже обтяжував. Найбільше напирав, щоб я сказав, хто мій провідник, як скажу — піду додому. Але не такий я вже був наївний, щоб повірив. Та навіть якби «заламався» і хотів всипати свого провідника, то не міг би, я знав лише його псевдо.
Перекладач надів боксерські рукавиці, бо каже, що не хоче бруднити до мене своїх рук, і почав бити в живіт і куди попало. Як довго вони мене били, я вже не пам’ятаю.
Опритомнів я в камері, на підлозі, коли знімали з мене убрання двох поляків-мародерів, Стасік і Янек, я ще чув, як Янек говорив до Стасіка: «На ньому гарне убрання, давай стягнемо, поки ще теплий, бо як застигне, то буде тяжче, так, як з Коробейка». Коробейко з Єзуполя був арештований два тижні переді мною. Сидів у тій самій камері, помер від знущань тих же катів, які били і мене.
На щастя, з нами був д-р Гофман з Товмача — дуже порядний чоловік, молодий лікар. Арештували його за те, що він не хотів записатися до фольксдойчерів. Коли оті мародери почали стягати з мене вбрання, доктор Гофман послухав пульс і сказав до них, аби дали спокій, бо я ще живий. Вони відступили. Д-р Гофман узяв якусь ганчірку, намочив у воді і поклав на моє обличчя. Аж тоді я опритомнів. Наступного дня я звівся на ноги, але все тіло дуже боліло від побиття.
В нашій камері в стеринах повітря було дуже вологе і задушливе. Під стелею — два маленьких віконечка, яких не можна було відкривати, виходили до полудневої сторони, на «райське подвір`я» (так його називали в’язні за Польщі, тут вішали засуджених до смертної кари). На цьому подвір’ї робили шибеницю, приїздив кат Мацієвський і з того подвір’я висилав душі до раю.
На стінах було написано або вирито багато прізвищ тих, хто тут помер. Серед них я зустрів знайоме прізвище — Андрій Гоголь (Андрій Гоголь з Княгинина, з ним я зустрічався в тюрмі за Польщі, а сидів він за бійку з поліцаєм). Тепер у цій камері було понад двадцять в’язнів. Серед них — п’ятеро українців, трьох жидів, решта поляки, цигани й інші. Арештовані за всякі провини, а в більшості за ніщо. Розказували про страхіття, які тут відбуваються.
Як я вже вгорі згадував, що позаду головної тюрми був менший будинок, під опікою ґестапо і поліції, сторожами були поліцаї, які дуже ревно виконували і перевиконували накази ґестапо. Начальником був поліцай Попадинець зі села Павелча, секретарем був якийсь фольксдойч з Буковини. Охоронцями були поліцаї:П`яста зі села Тязева, Ґереґа з Вовчинця. Були ще фольксдойчі польського походження. Найбільший страх на в’язнів наводив П`яста, це був садист, для якого знущання над нещасними жертвами були великою приємністю. Він тут перебував удень і вночі. Ця тюрма була для того, щоб нищити людей.
В камері не було жодного стільця, цілий день мусили стояти, спали одягненими на гнилій підлозі. Білизни не міняли: нас заїдали воші і розносили недугу тифу. Хто сюди попав, відразу хворів на тиф. Рідко хто виживав. Не було дня, щоб не виносили мертвих. Кожного ранку П`яста відкривав двері і кликав двох міцних виносити мертвих на коридор, переважно з камери, де помирали хворі на тиф. Не було дня, щоб з нашої камери не виносили мертвих, і так кожний день.
Годували так, що вижити на тих харчах було неможливо, багато померло з голоду.
Дозволяли передавати харчі з дому, але все краще П`яста забирав і віддавав кравцям і шевцям, що шили для них і їхніх родин одежу й взуття. Там була майстерня, в якій працювали в’язні-жиди.
Я ще не відійшов від попереднього допиту, як викликають на новий. Найважче, коли не перестали боліти старі рани, а б’ють знову. Прийшов по мене вже інший садист — перекладач (говорить по-українськи, буковинець). Дорогою намовляє мене видати всіх бандерівців, яких я знаю:
— Не будь дурний за когось терпіти. Ти ще молодий, хочеш жити, видай кого знаєш, то тебе випустять.
Я не відповідав на ті балачки, і це його дратувало. Він завів мене до кімнати, за столом сидить ґестапівець, питає по-польськи, чи я вже надумався і буду говорити правду, бо німці за брехню суворо карають. Ти знаєш Пришляків?