— Не знаю, — кажу.
— Брешеш, — кричить. — Ви, бандерівська банда, вже військо організуєте, хочете з німцями воювати. Думаєте, що німці програють війну, а ви збудуєте Україну. Ніякої України не буде, Гітлер війну виграє.
Я мовчав, і їх це ще більше сердило. Тоді вони обидва накинулись на мене і почали бити: ґестапівець — голіруч по обличчі, і копали ногами, а перекладач якимсь важким предметом куди попало, а найбільше по щоках, що викликало великий біль, так вони мене били, аж поки я знепритомнів і впав на підлогу. Потім облили мене водою, і я опритомнів, але встати не міг. Сильно боліли щелепи, здавалося, що кості поламані на кусні. В такому стані мене затягнули до тюрми і передали П’ясті.
П’яста вже довідався, за що мене арештували, тоді до мене: «То ти, сучий сину бандерівський. Якби ти був чесний українець, то йшов би разом з німцями бити комуністів замість змовлятися з поляками проти Гітлера. Нам треба йти разом з Гітлером, ти знаєш, як нам буде добре, як німці виграють війну, ти знаєш, як я тепер жию. Я жию в тому домі, де жив колись польський прокуратор».
Потім відкрив двері до камери і так мене копнув, що я впав на підлогу. В’язні дивились на мене, побитого, із закривавленим обличчям, і співчутливо похитували головами. Д-р Гофман підійшов до мене і питає, що сталося. Але я не можу говорити, від болю несила розкрити рота. Весь час показую на щоки, лікар легенько обмацав і сказав, що нічого не зламано. Намочив якусь шматку в воді, підв’язав щоки, і так я лежав на підлозі напівпритомний. Відчував дуже сильний біль голови і цілого тіла.
На другий день встати я вже не міг. Д-р Гофман помацав моє чоло і сказав, що в мене дуже висока температура, напевно, тиф. Він повідомив П’ясту.
Прийшов в’язничний лікар-жид і ствердив, що в мене тиф. П’яста наказав мене розібрати, тоді занести до вмивальні, там мене поклали на цементову підлогу, П’яста ще копнув ногою і пустив холодний душ.
Так мене «скупали», а потім занесли до камери, теж у сутеринах. Тут було двадцять ліжок і сінники, напхані соломою. По камері розносилися дуже неприємний сопух і конаючі голоси помираючих. Деякі кричали в гарячці, інші лежали спокійно. Мене поклали на ліжко, біля мого ліжка лежав чоловік, але вже не ворушився, на другий день рано його винесли на коридор.
До мого ліжка підійшов молодий чоловік, розпитував, звідки я, за що арештований, як довго тут перебуваю. Сказав своє назвисько, запам’яталося лише ім’я Тарас (назвиська, на жаль, уже не пам’ятаю), сам він із Калуша, арештований теж за ОУН.
Цей юнак пережив тиф і його тут лишили санітари. Він давав хворим аспірин, заопікувався і мною, сказав, що тут мало хто виживає.
Тут я пролежав два тижні, а потім мене перевели до тої самої камери. В коридорі працював Юрко Галів з Долини. Він мав що їсти і курити, інколи, як роздавав баланду, давав мені трохи тютюну, як поліцай не бачив. Одного дня через візитирку в дверях Юрко розказав, що мені приносять з дому дуже добрі харчі, але П’яста все забирає і віддає кравцям, тим, що для нього працюють.
Зі мною в камері був чоловік з села Листя (прізвища не пригадую), дуже порядна людина. Його арештували помилково, і він сподівався, що його випустять. На всякий випадок я написав записочку і заховав у його шапку, і просив його, як вийде на волю, щоб передав моїй родині. В тій записочці я написав, щоб мені не приносили ніяких ласощів, бо мені того не дають, а щоб приносили мені чорний хліб, варену квасолю і щоб передали стару сорочку. Таку передачу я отримував кожного тижня. Це мене врятувало від голодної смерті.
Крім записки, я його просив переказати, що в Станиславівській тюрмі у ґестапо є два буковинці перекладачами, які під час слідства по-звірячому знущаються над нашими хлопцями. Незабаром одного з них уже не було. Довго я не знав, де він подівся, аж по війні в Німеччині припадково довідався, що його ліквідували.
Пізно восени почали нас краще годувати. Щодня давали нам картоплю, подушену з лушпинням і піском без солі. Хоч яка була смачна та картофля, відчувався пісок на зубах, але в`язні їли.
Найбільшим пострахом для нас був П’яста, майже кожної ночі та потвора нап’ється до непритомності і шукає собі розваги. Брав собі до помочі садиста такого, як він сам, фольксдойча Ромка. Десь коло третьої години ночі, коли воші вже заспокоїлися, в’язні починали засинати, вони вриваються до камери нібито для перевірки, чи в’язні не сплять у шкарпетках. Усі ми не тільки в шкарпетках — як були одягнені цілий день, так і лягали на підлогу. Садисти били нас по ногах, по костях, що спричиняло нестерпний біль, а катам — приємність. Нормальна людина не може собі уявити, що є такі потвори, яким людський біль дає насолоду. Так вони кожної ночі ходили по камерах. Коли вже наближалася ніч, то в’язні тремтіли, чи не прийде садист П’яста до нашої камери.