Десь перед обідом до бараку заходить санітарна комісія: двох лікарів-в’язнів, поляки. Питають, хто чується хворий, хай зголоситься. Хворих заберуть до шпиталю. Зголосилося багато, але забрали лише тих, хто мав температуру понад 38 градусів. Були такі кільканадцять осіб, їх забрали до шпиталю. Ми, здорові, їм заздрили. Але вони вже ніколи не повернулися, їх тіла зі шпиталю завезли до крематорію.
Третього дня прийшла страшна година — зміна одягу. Загнали нас до бараку, наказали скинути одежу, віддати все: хрестик, обручку, в кого що було. Тоді по черзі підходити до стрижки, потім надвір — купатися. Там під дашком був басейн з холодною водою і сіркою, куди заганяли по двадцять осіб. Треба було зануритись у воду з головою, хто не занурився з головою, били по голові. Після такої купелі бігли по снігу яких ЗО метрів босі, голі, мокрі до бараку. Там стояв стіл. При столі сиділи в`язні, поруч горіла залізна піч.
В’язні підходили до стола, їх реєстрували і давали номери на білій нашивці і червоні трикутники, що значило політичні. На червоних трикутниках була перша буква держави, з якої походив в’язень, тобто букви давали не за національністю, а за державною належністю. Полякам і українцям, які жили до війни під Польщею, — букву Р (П), росіянам і українцям, які жили під совітами, — букву R (Р). Потім видавали концтабірний одяг біло-сірого кольору в паси (як зебра) дуже поганої якості. На ноги — взуття на дерев’яній дощинці: до половини стопи ногу закривав шматок брезенту, а п’яти голі. Одежу давали, яка кому попала, потім в’язні між собою мінялися.
За цією процедурою минув день. Ввечері загнали нас до бараку, видали на десятьох одну голку і нитки, наказали якнайшвидше пришити номери і трикутник з буквою, а на правій нозі на штанці — номер.
Від того часу кожний в’язень став лише номером. Дуже дивно я почувався в тій уніформі, але мусив привикати. Важко уявити, що людина може витримати такий холод, такі знущання і моральне приниження. Правда, не всі витримували. Багато «виходили на волю» через крематорій. Коли ми пришили номери, з’їли бруквяну зупу і полягали спати. Заснути не давав холод, як ми не тулилися один до одного. Тільки трохи нагрілися, кричать: «Вставаць!» Але по тій купелі у холодній воді на морозі багато вже не встало... О шостій годині всіх виганяють на подвір’я, ставлять у ряди і рахують живих і мертвих, — мусять бути до рахунку, кожний барак окремо. Це тривало понад годину.
Після такої перевірки формують робочі команди. Форарбайтери збирають по 30—40 в’язнів і женуть на роботу. Форарбайтери були переважно німці і поляки, ті, що знали німецьку мову. Старші в’язні їх уже знали і йшли до тих, хто менше бив. Я попав до якогось німця, кримінального садиста. Цілий день він ходив з довгим патиком, немилосердно бив в’язнів і весь час кричав: «Люс! Люс!» (Швидше! Швидше!) Ми носили землю: двох накидали на ноші, а двох несли, засипали ями на полі, вирівнювали площу під будову бараків. За цілий день праці в холоді і голоді ми чулися дуже втомлені. Нарешті чуємо: «Файрант!» (Кінець роботи). Шикують нас по п’ять і йдемо до табору. На дорозі болото, онучі мокрі, взуття злітає з ніг, а ми мусимо тримати крок.
Так минув перший день на роботі. Наступного ранку знову «Апель!» Знову формують робочі команди. Я вже не пішов до того німця, долучився до іншого, до поляка. Повели нас на роботу. Площа, де мали будувати, ще не обведена колючим дротом, але обставлена литовським військом в уніформі Литовської армії. Вони до нас не мали ніякого відношення, стояли далеко і пильнували, щоб в’язні не тікали. Дали нам лопати, ломи і ноші. Хто довбав мерзлу землю, хто лопатами накидав її на носилки, скільки могли підняти двох людей. Постійно підганяв форарбайтер. Ми так знесилювалися, що з ніг падали.
Це було в першій половині лютого. Морозний вітер курив снігом, а ми, напівголі, голодні, вже не мали надії вижити. Але я тримався щосили, бо вірив, що вийду з цього пекла. Мабуть, віра врятувала мене, а хто зламався морально — не витримав.
Одного разу підходимо до табору після роботи. Бачимо: за брамою стоять кільканадцять в’язнів на струнко і кожний в зубах тримає морквину. Це ті «щасливці», які возили до кухні ярину. Заховали по одній морквині за пазуху. В них зробили обшук, і в кого знайшли цю злощасну здобич, той мусив стояти з морквиною в зубах так довго, поки не повернулися з роботи всі команди, а потім мали ту морквину занести до кухні. Опісля — знову перевірка («апель»), боронь Боже, щоб одного в’язня бракувало. Тоді всі стоятимуть на морозі, поки не знайдуть живого чи мертвого. Було, в’язень залізе десь у рів, щоб потім непомітно втекти. Але це мало кому вдавалося. Як бракувало в’язня, есесівці з собаками йшли туди, де він працював. Якщо сміливця знаходили, приводили до табору і в присутності всіх вішали. А ціла команда, в якій він працював, була покарана. Такі «апелі» бували часто. По кількох годинах стояння на морозі багато в’язнів непритомніло. їх забирали до ревіру (шпиталю) і там їх викінчували. Не було випадку, щоб хтось повернувся з того шпиталю.